Розділ «Частина перша»

– Який чудовий перстеник! Ви щасливі, що можете носити такі великі прикраси, моя люба. А в мене надто тонкі кістки. Боюся, воно мені не підійшло б.

І вона обернулася до мене й стала жваво базікати. Вона зруйнувала загальний настрій одним майстерним ударом. Я побачив, як Лорен хмуриться і як він сердито почервонів. Гіларі стиснула губи, і я побачив, як сотні влучних відповідей промайнули поза її очима, але вона втрималася. Я незграбно пірнув у порожнечу, але навіть моя чарівність та соціальна грація не змогли відновити колишній настрій. Я відчув полегкість, коли нарешті Лорен подивився на годинник, потім кинув скошений погляд на РМ, якому була доручена організація виїзду. Цей джентльмен відразу підхопився на ноги й спрямував неповоротку громаду на вихід, туди, де чекала кавалькада автомобілів. Коли ми переходили через вітальню, Вілфред Снелл проштовхався до мене з цілим роєм своїх шанувальників, які намагалися не відставати від нього в чеканні чогось кумедного.

– Я знову переглянув вашу книжку протягом ланчу. Я забув, яка вона забавна, мій любий хлопче.

– Дякую вам, Вілфреде, – вдячно відповів я. – Дуже мило з вашого боку сказати мені про це.

– Я прошу, щоб ви підписали її мені.

– Неодмінно. Неодмінно підпишу.

– Я з великою цікавістю чекаю вашого сьогоднішнього виступу, мій маленький друже.

І я знову затремтів від зусиль придушити свої почуття і зберегти лагідний тон голосу.

– Сподіваюся, він вам видасться не менш забавним.

– Не сумніваюся, що саме таким він видасться мені, Бенджаміне.

Він зловтішно засміявся й подався геть разом із натовпом. Я почув, як він сказав Де Валлосу, коли вони разом сідали в автомобіль:

– Середземноморський вплив! Мій Боже, а чому не ескімоський? Докази ті самі.

Ми проїхали через парк, як жалобна процесія на державному похороні – кортеж чорних лімузинів, – і через другі ворота виїхали на Кенсингтон-гор.

Нас усіх висадили біля дверей Товариства, й ми пішли до лекційної зали. Ті, хто мав виступати, й члени ради розташувалися на сцені, а в залі сиділа теж виключно солідна публіка. Вілфред сидів на своєму місці, попереду в центрі, де я міг спостерегти кожен вираз на його обличчі. Він був оточений своїми «душогубами».

На сцену привели його світлість, що пахнув сигарами й добрим портвейном. Його спрямували на публіку, як гаубицю, й запустили в дію. За сорок п’ять хвилин він розповів усе, що знав, про орхідеї і про сезон стипл-чейзу. Президент почав делікатно смикати його за поли піджака, але мені довелося чекати свого шансу ще двадцять хвилин.

– Шість років тому я вже мав честь виступити перед Товариством. Темою мого виступу був «Середземноморський вплив на Центральну й Південну Африку в дохристиянську еру». Я прийшов тепер до вас із тією самою темою, але озброєний новими доказами, які мені пощастило роздобути в період між цими двома виступами.

Кожні кілька хвилин Вілфред обертався у кріслі, щоб кинути якесь зауваження або Роджерсу, або Де Валлосу, які сиділи в ряду позад нього. Він застосовував сценічний шепіт, прикриваючи рот програмкою. Я не дозволяв собі відвернути увагу на ті перешіптування й читав вступ. То було резюме всього того, що було відомо раніше, й різних теорій, які будувалися на цьому матеріалі. Я умисне зробив свій вступ занудним і нецікавим, надавши можливість Вілфредові та його компанії повірити, що в мене нема нічого, аби я міг підтримати свої погляди.

– Але в березні минулого року містер Стервесант показав мені одну фотографію.

Тепер я змінив тон своєї промови, дозволив, щоб певна наелектризованість увійшла в неї. Я помітив зблиск інтересу на обличчях, які раніше мали вираз тупої незацікавленості. Я став активно розбуджувати той інтерес. Тепер, цілком несподівано для них, я розповідав їм детективну історію. Інтервали між помпезно-іронічними зауваженнями Вілфреда ставали дедалі довшими. Хихотіння його шанувальників завмерло. Тепер я тримав свою публіку за горло, вона перебувала разом із Саллі та мною в місячному світлі, дивлячись згори вниз на примарні обриси давно мертвого міста. Вони переживали хвилювання, яке опанувало нас, коли ми знайшли перші обтесані блоки каменю.

У ту саму мить, коли я цього потребував, лампи в залі погасли, й перший образ з’явився на екрані, який висів за моєю спиною.