Розділ «Частина перша»

– О моя кохана! О моя люба!

Голоси змішалися, закрутилися й разом урвалися, підхоплені могутнім штормом кохання. Після чого почувся інший звук, ритмічний, наполегливий, що лунав, наче пульс творіння, звук такий самий стародавній, як і сама людина, незмінний, як і шляхи зірок. Поки я стояв там, заціпенілий, із рукою, простягненою до ручки дверей, гучне серцебиття кохання зупинилося й зітхання та стогін емоцій притихли й виснажилися.

Я обернувся й пішов геть, мов сновида. Мовчки підійшов до парадних дверей і мовчки зачинив їх за собою.

Я тихо сидів за ланчем і не пригадую, як я їв, я нічого не пам’ятаю з розмов, нічого не пам’ятаю з того, що чув, бо голоси, які я почув за тими дверима, належали Саллі Бенатор та Лорену Стервесанту.

Не пам’ятаю, як я повернувся до Королівського товариства й що було на заключній церемонії. Я сидів у першому ряду, згорбившись на стільці, й не відривав погляду від тріщини в дерев’яних полірованих дверях. Мій розум летів назад, наче мисливський собака, що шукає сховану пташку.

Я пригадав ту ніч у Місячному місті, коли я ліг спати п’яний і сама Саллі налила мені останню порцію. Пригадав, як я прокинувся, коли Лорен увійшов до намету, пригадав відблиск блідого світанку за відхиленим краєм намету.

Пригадав свій візит до печери ввечері, коли Лорен осліпив мене ліхтарем і звелів іти геть.

Пригадав розмову між Ралом та Леслі. Пригадав друзів Саллі з Брайтона, її невиправдані шалені атаки на Гіларі, її зіпсований настрій і мовчанку, її несподівану веселість і ще більш несподівані депресії, її напівзізнання і своє перебування на порозі відкриття, її нічні відвідини мого ліжка й сотню інших ключів та натяків – і я здивувався, що був таким сліпим. Як я міг не бачити цього, не відчувати?

Було промовлене моє ім’я, і я доклав усіх зусиль, щоб оговтатись, намагатись почути, що там про мене кажуть. Це Грехем Гобсон, президент Товариства, говорив і, всміхаючись, дивився на мене. Голови навколо також дивилися на мене, дружні й добрі обличчя.

– Нагороджений медаллю патрона й засновника Товариства, – сказав Гобсон. – Крім того, моя рада доручила мені оголосити, що з її фонду виділено певну суму для того, щоб призначити винагороду відомому художникові, який погодиться намалювати портрет доктора Кейзина. З відповідною церемонією портрет буде повішено…

Я струснув головою, бо відчував, що мій мозок затуманений. Голос Гобсона лунав дедалі тихше, і я спробував зосередитися. Лагідні, проте наполегливі руки підіймали мене на ноги, виштовхували на сцену.

– Промову! – гукали вони, сміючись й аплодуючи.

Я стояв перед ними. Голова в мене йшла обертом, зала оберталася й зупинялася, розпливалася і знову входила у фокус.

– Ваша світлосте, – почав я й подавився словами, моє горло не хотіло говорити, й слова ледве пропихалися крізь нього. – Для мене велика честь… – Я замовк і став шукати слова, але вони чогось чекали. Я окинув залу розпачливим поглядом, шукаючи визволення або натхнення.

Саллі Бенатор стояла біля бічного входу. Я не знав, скільки часу вона там простояла. Вона усміхалася, білі зуби виблискували на її засмаглому й гарному обличчі, темне волосся спадало осяйними хвилями їй на плечі, щоки палахкотіли, а очі іскрилися, і я бачив перед собою дівчину, яка щойно підвелася з ліжка свого коханця.

Я втупився в неї поглядом.

– Я дуже вдячний, – промурмотів я, вона кивнула мені й підбадьорливо всміхнулася, й моє серце зламалося.

То було суто фізичне відчуття, гострий біль, щось розривалося у мене в грудях і нило так, що я не міг спіймати свій подих. Я втратив її, своє кохання, своє єдине кохання, й усі ці почесті, уся слава не мали для мене ніякого значення.

Я дивився на неї через залу, опанований розпачем і позбавлений мети. Я відчував, як сльози течуть і спалюють мої очі. Я не хотів, щоб усі це бачили, й, спотикаючись, спустився зі сцени й рушив до дверей. Оплески залунали знову, і крізь загальний гомін я почув голоси:

– Бідолашний чоловік, він геть розгубився.