Розділ «Частина перша»

То був малюнок білого царя, величного й гордого, царственого у своїй мужній красі та в золотому обладунку. Малюнки вилітали з темряви світовими сигналами й падали на екран. Публіка сиділа в глибокій тиші, їхні зачаровані обличчя були освітлені сяйвом, що віддзеркалювалося від екрана, тишу порушувала лише гарячкова писанина журналістів у передньому ряді. Мій голос огортав їх чарами.

Я довів свою розповідь до того періоду, коли ми обстежили рівнину й печеру, але ще не відкрили тунелю, замурованого за портретом білого царя.

За моїм сигналом світло увімкнули, й публіка повернулася в теперішній час, усі, крім його світлості, який нарешті не зміг чинити опір портвейну й заснув мертвим сном. Він був єдиним із двохсот людей, хто не був захоплений моєю розповіддю. Навіть Вілфред здавався приголомшеним і враженим, як боксер, що опинився в тяжкому нокауті й намагається зіп’ястися на ноги, перш ніж пролунає гонг. Я не міг супроти власної волі не захоплюватися ним, цей чоловік був гравцем до мозку кісток. Він обернувся до Де Валлоса і проникливим пошептом сказав йому:

– Типове мурування банту тринадцятого сторіччя нашої ери, звичайно ж. Але дуже цікаво. Підтверджує мою теорію про датування міграцій.

Я мовчки чекав, поклавши долоні на край кафедри й нахиливши голову. Іноді мені здається, я міг би бути талановитим кіноактором. Я повільно підвів голову й подивився на Вілфреда, на обличчі в мене був вираз розпачу. Він неабияк його підбадьорив.

– Картина, звичайно, нічого не підтверджує й нічого не спростовує. Правду кажучи, це, либонь, кандидат на висвячення в релігії банту, подібний до Білої леді з Брендберґа.

Я зберігав мовчанку, дозволивши йому заковтнути мого гачка якнайглибше, так ніби він був марліном. Я хотів, щоб він проковтнув його якнайглибше, перш ніж я смикну за волосінь.

– Боюся, ми не одержимо нових доказів. – Він озирнувся навкруг себе з дурною задоволеною посмішкою, і його послідовники закивали головами й запосміхалися, наче маріонетки.

Тоді я звернувся безпосередньо до нього:

– Як щойно зазначив професор Вілфред Снелл, хоч те, що я вам виклав, і було напрочуд цікавим, проте воно не дало нам нових доказів. – Усі вони енергійно закивали головами. – І тому я вирішив заглянути глибше.

І розповів про відкриття заблокованого тунелю, про наше рішення зберегти малюнок білого царя й заглибитися в живу скелю, про те, як ми вийшли в новий тунель, і я знову зробив паузу й подивився на Вілфреда Снелла. Несподівано я відчув жаль до нього; тепер це вже був не мій непримиренний ворог, відкрита виразка в моєму професійному житті, тепер він був лише товстою й досить безглуздою постаттю.

Як поет Гай, Сокирник усіх богів, я врубався в нього. Я посік його на шматки своєю розповіддю про сувої, про сокиру з грифами, про п’ять золотих книг.

Поки я говорив, один із моїх помічників підкотив тачку, накриту зеленою оксамитовою тканиною. Усі очі прикипіли до тієї тачки, й за моїм сигналом він відгорнув тканину, під якою лежала велика блискуча бойова сокира й один із сувоїв.

Вілфред Снелл розвалився у своєму кріслі, поклавши пузо собі на коліна, а його рожевий рот розкрився й обвис, поки я зачитував перші слова першої золотої книги Гая:

– «Нехай люди прочитають ці слова й радіють, як я радів, нехай вони почують ці пісні й плачуть, як плакав я».

Я закінчив свій виступ і подивився на них, окинувши залу поглядом. Їхні серця були натягнуті, наче струни, серця кожного з них. Навіть Лорен, Гіларі й Саллі, які все це знали, нахилилися вперед у своїх кріслах, із блискучими очима й напруженою увагою.

Була вже половина на восьму, як я відзначив із подивом. Я перевищив свій час на годину, але президент, який сидів поруч, не зробив мені жодного зауваження.

– Мій час закінчено, але не закінчено історію. Завтра вранці професор Елдридж Гамілтон прочитає свою доповідь про сувої та їхній зміст. Я сподіваюся, ви зможете прийти на його виступ. Ваша світлість, президенте, леді та джентльмени, я дякую вам.

Тиша була абсолютною, ніхто не рухався й не озивався протягом десятьох повних секунд, а потім раптом усі підхопилися на ноги й шалено зааплодували. Уперше від часу заснування Товариства 1830 року науковій доповіді аплодували так, ніби це була театральна вистава. Усі попідхоплювалися зі своїх місць і з’юрмилися навколо мене, щоб потиснути мені руку й поставити свої запитання, на які я навряд чи міг дати відповідь. Зі свого зручного місця на кафедрі я побачив, як Вілфред Снелл підвівся з крісла й важко посунув до дверей. Він ішов сам-один, банда його послідовників покинула його, щоб приєднатися до натовпу, який оточував мене. Я хотів покликати його, сказати, що мені його шкода, що я хотів би мати змогу пощадити його, але сказати мені було нічого. Що ж до нього, то він усе сказав сотні разів раніше.

Кожна з найбільших національних газет опублікувала повідомлення про мій тріумф наступного ранку, й навіть «Таймс» дозволила собі написати: «Відкриття карфагенського скарбу – одне з найбільших досягнень в археології від часів знайдення гробниці Тутанхамона».