Розділ «Частина перша»

І всі з полегкістю посунули до дверей.

У вітальні Товариства мене знову оточив опанований ентузіазмом натовп, і ми повільно рушили до виходу та до нашого ланчу.

Коли нарешті ми підійшли до таксі й Елдридж та я вмостилися обабіч Гіларі на сидінні, і я вже наготувався назвати водієві адресу «Траторії Тераца», Гіларі подивилася на свої руки на колінах і перелякано скрикнула:

– Мій перстеник!

І ми вперше помітили, що великий діамант більше не сяє в неї на руці. Я з переляком подивився на її голий палець, де був відсутній статок, про який я навіть мріяти не міг. Цей діамант, безперечно, коштував не менше, як тридцять тисяч фунтів.

– Коли ви востаннє бачили його на своєму пальці? – запитав я в неї, й після того, як вона подумала кілька секунд, вираз полегкості прийшов на зміну її стривоженому похмурому виразу.

– О, тепер пригадую. У готелі я фарбувала собі нігті й поклала його в алебастрову коробку для сигарет поруч зі стільцем.

– У якій кімнаті? Поруч із яким стільцем?

– У вітальні, поруч із гобеленовим стільцем, біля телевізора.

– Елдридже, ви, будь ласка, довезіть місіс Стервесант до ресторану. А я ліпше найму інше таксі й поїду до готелю, щоб забрати перстень, поки на нього не натрапила котрась із прибиральниць. У вас ключ із собою, Гіл?

Вона понишпорила в сумочці й дістала звідти ключ.

– Бене, ви мій чудовий друг. Пробачте, що я накинула вам цю роботу.

І вона подала мені ключ.

– Дівчата в біді – моя спеціальність.

Я вийшов на тротуар. Вони від’їхали, а я протягом п’ятьох хвилин намагався зупинити бодай одне з таксі, що проминали мене. Я ніколи не можу збагнути, горять чи не горять на їхньому даху маленькі жовті вогні, тому я сигналю всім.

Я увійшов до номера-люкс «Олівер Мессел», відчинивши туди двері ключем Гіларі, й поквапився довгим коридором повз двері спалень. Я зітхнув із полегкістю, коли знайшов перстень між сигаретами в алебастровій шкатулці. Тримаючи його в руці, я підійшов до вікна, щоб помилуватися ним протягом бодай однієї миті. Це був діамант такої невимовної краси, що в мене стиснувся шлунок. Я відчув скороминущу заздрість, наплив смутку, що ніколи не зможу мати у своєму володінні таку чарівну річ. Проте я відразу відкинув це почуття, поквапно загорнув діамант у свою хусточку й поквапився назад до виходу.

Коли я порівнявся з дверима однієї зі спалень, то помітив, що вони злегка відчинені, і зупинився, простягши руку до ручки дверей, щоб їх зачинити.

Із кімнати за тими дверима долинув жіночий голос, голос, захриплий від емоцій, голос, що схвильовано тремтів від уривчастого дихання.

– О так, Боже, о так! Я хочу ще! Я хочу ще!

І чоловічий голос злився з ним, хрипко волаючи, немов гарчання пораненого звіра.