Розділ «Частина перша»

Лорен звелів доставити нам усі публікації, й ми сиділи в морі газетних статей за ще одним із гаргантюелівських сніданків. Я був зворушений тим, що Лорен так пишається моїми досягненнями. Він читав кожну статтю вголос, доповнюючи її власними коментарями:

– Ти поставив їх на коліна, партнере.

– Бене, ти знищив тих нікчем.

– Ти зумів так про це розповісти, що я сам від хвилювання мало не намочив у штани!

Він підняв із загальної купи одну з бульварних газет лівого напрямку й розгорнув її. Його веселість куди й поділася. Зненацька він спохмурнів, і на його обличчі з’явився вираз такої люті, що я запитав:

– Що ти там побачив, Ло?

– Ось поглянь. – Він майже пожбурив газету на мене. – Прочитай це сам, поки я перевдягатимусь.

Він пішов до спальні й гримнув дверима.

Я майже відразу знайшов те, що вивело його з рівноваги. Цілу сторінку фотографій під великим заголовком: «Сили свободи». Чорношкірі люди з рушницями, з танками. Чорношкірі люди маршують нескінченними рядами. Шоломи у формі яйця, схожі на гриби-поганки ненависті, найсучасніша автоматична зброя на плечах під камуфляжною формою, тупотять узуті в чоботи ноги. Це були не ті люди, які захопили мене. Але в самому центрі сторінки красувалася фотографія високого чоловіка з плечима широкими, як поперечина шибениці, й лисиною, схожою на гарматне ядро, що виблискувала під яскравим сонцем Африки. Він ішов, не усміхаючись, між двома усміхненими китайцями, одягненими в пожмакані однострої, що скидаються на піжами.

Заголовок був поданий великими літерами: «Чорний Хрестоносець, генерал-майор Тимоті Маґеба, щойно призначений командувач Армії народного визволення з двома своїми військовими радниками».

Я відчув моторошний жах, коли дивився на вираз глибокої ненависті на цьому обличчі, на грізну силу й жахливу мету в цих широких плечах і важкій ході.

У якийсь непоясненний спосіб ця інформація відвернула увагу від мого особистого тріумфу. Те, що сталося дві тисячі років тому, здавалося не таким важливим, коли я дивився на фотографію того чоловіка й думав про ті чорні сили, які гуртуються на землі моєї батьківщини.

Але тут мені спало на думку, що той чоловік не виняток, Африка мала багато таких людей, як він. Багато чорних руйнівників, які покривали її рівнини білими кістками людей: Чаку, Мзіліказі, Маматі, Мутезу й сотні інших, яких історія забула. Тимоті Маґеба був лише останнім у довгому ряду вояків, які стали невидимі за темною й непроникною завісою часу.

Лорен вийшов зі спальні, й Гіларі вийшла з ним. Вона підійшла, щоб поцілувати мене й привітати знову, і я випустив газету з рук, але не викинув її зі своєї свідомості.

– Пробач мені, що я не можу піти з тобою сьогодні й послухати доповідь твого друга Елдриджа, Бене. Я не можу відмовитися від зустрічі, яку призначив на сьогодні. Будь ласка, доглянь Гіл за мене. Нагодуй її добрим ланчем, гаразд? – сказав мені Лорен, коли ми всі троє спускалися вниз у ліфті.

Елдридж, одягнений у ту саму куртку з латками на ліктях, зіпсував тему своєї доповіді. Протягом трьох із половиною годин він мурмотів про «значення» та «скорочення», іноді регочучи своїм унікальним іржанням, яке будило всіх, хто встиг заснути. Я був йому вдячний, дивлячись, як поступово порожніє зала, а журналісти позіхають. Не випадало сумніватися, що він неспроможний відібрати в мене мою славу.

За годину до ланчу Саллі, що сиділа в ряду за мною, підсунула мені записку: «Я більше неспроможна витримати. Піду позазираю по крамницях. Побачимося потім. С.»

І я з усмішкою спостерігав, як вона граційно вислизнула крізь бічні двері. Гіларі обернулася й підморгнула мені, й ми обоє заусміхалися.

Елдридж нарешті зупинився й замовк, з усмішкою оглянувся навколо, на знуджену публіку.

– Ну що ж, – сказав він, – думаю, я розповів про все.