Розділ «Частина перша»

Протягом усієї ночі ми повзли на південь, підстрибуючи та розхитуючись на нерівному ґрунті, часто гублячи свій слід і знов відшукуюти його, тремтячи від холоду африканської ночі, коли вітер залітав у машину крізь розбите вітрове скло.

На світанку, який був сіро-пурпуровий і димчасто-голубий, я попросив Лорена зупинитися. Полісмени допомогли мені викопати неглибоку могилу в піщаній землі між двома пагорками. Я підняв Ксаї й виніс його з лендровера, ще загорнутого в сіру поліційну ковдру, й він був легеньким на моїх руках, наче сонна дитина. Я поклав його в могилу, й ми стояли навколо кружка й дивилися вниз на нього. Кров просякла крізь ковдру й запеклася на ній чорною плямою.

Я кивнув полісменам.

– Гаразд. Присипте його землею.

Вони швидко зробили це й повернулися до лендровера. Було досі холодно, і я тремтів у своїй тонкій ситцевій сорочці. Десь на пагорках прогавкав старий павіан, і його крик пролетів, відлунюючи над долиною.

Я пішов слідом за полісменами до лендровера й примостився в машині поруч із ними. Коли ми поїхали далі, я озирнувся назад і побачив стадо буйволів, які виходили з буша. Вони паслися, опустивши голови, й прямували до могили Ксаї. Отже, мій брат лежав у своїй рідній землі, його оточували тварини й безлюддя, яке він так любив.

– Я дуже боюся, що вони вислизнули назад, за річку, – сказав мені помічник комісара поліції. – Нам нічого так би не хотілося, як накласти руки на цього суб’єкта – Маґебу.

Ми з Макдоналдом прилетіли на поліційному гелікоптері до Булавайо два дні тому. Лорен залишив мене, щоб я допоміг родезійській поліції так добре, як тільки зможу, а сам тим часом послав по «лір» й полетів прямо в Йоганнесбурґ. Після розмови в поліційному штабі я мав полетіти чартерним рейсом назад, до Місячного міста.

Помічник комісара поліції був високим широкоплечим військовим із коротко підстриженим сивим волоссям. Його обличчя було покрите глибокими зморшками й обпалене до чорноти на тисячі сонць. На його грудях звисали смужки, які я розпізнав: то були відзнаки за мужність і відвагу.

– Він перший у нашому списку тих хлопців, із якими нам би хотілося зустрітися. Мерзенний чоловік, але ви, либонь, це знаєте не гірше, аніж будь-хто. – І погляд його сталевих сірих очей вселив мені відчуття, що мене допитують.

– Я знаю його, – погодився я.

Моя участь у викраденні літака була добре відома всім.

– То що ви можете сказати про того чоловіка?

– Він розумний та освічений, уміє себе подати. Щось є незвичайне в ньому. – Я намагався знайти слова, якими зміг би його описати. – Він чоловік того зразка, який уміє досягти, чого він хоче, і чоловік того зразка, за яким інші чоловіки підуть.

– Так, – кивнув головою помічник комісара. – До такого висновку прийшла й наша розвідка. Коли він приєднався до них, ворожа активність із боку наших «друзів» за річкою значно посилилась. – Він зітхнув і потер сиві із залізним відблиском скроні. – Я сподівався, що цього разу ми їх захопимо. Але вони залишили своїх убитих непохованими й швидко добулися до річки. Нам не вистачило кількох хвилин, щоб їх перехопити.

Він провів мене туди, де на мене чекав поліційний автомобіль під палісандровими деревами з хмаринками пурпурових квітів.

– Які новини ви маєте про Макдоналда? – запитав я, коли ми зупинилися біля поліційного автомобіля.

– Із ним буде все гаразд. Йому врятували обидві ноги.

– Я радий.

– Так, – погодився зі мною помічник комісара. – Він хороший чоловік. Хотілося, щоб ми мали таких більше. До речі, докторе, ми хотіли б, щоб ви нічого не розповідали про цю історію. Ми не хочемо здіймати багато галасу навколо таких інцидентів. Вони будуть тільки задоволені. Одержать ту рекламу, якої домагаються.