Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Командувач скочив на ноги й вихопив у капітана Куць мобільний телефон, аби прочитати повідомлення ще на власні очі.

— Авжеж, — проказав він через кілька секунд. — Справи просто препогані… Дрюк! Від самого початку саме Дрюк був головний заворушник. Ну як я одразу не здогадався? Можемо ми відповісти О’Гирові?

Артеміс трохи поміркував.

— Ні, — нарешті відповів він. — Тут немає мережі. Дивно, що ми взагалі змогли це прийняти.

— А ти хіба не міг би щось придумати?

— Звісно, зміг би. Просто дайте мені шість місяців, трохи спеціального обладнання й три кілометри сталевих балок.

— Воно й видно: справжній геній злочинного світу! — пирхнула Холлі.

Лаккей лагідно поклав їй руку на плече.

— Тихо! — прошепотів він. — Артеміс думає.

Якусь хвилину хлопець пильно вдивлявся у рідку плазму в серцевині світного куба.

— Маємо два варіанти на вибір, — заговорив він нарешті. Ніхто не уривав його, навіть Холлі. Зрештою, хіба не Артеміс Фаул знайшов спосіб вислизнути з часового поля? — Ми могли б попросити допомоги в людей. Безперечно, дехто з Лаккеєвих друзів, досить сумнівної репутації, зголосився б нам допомогти — звісно, за певну винагороду.

— Неприйнятно, — похитав головою Корч.

— Опісля ви могли б стерти їм пам’ять.

— Іноді пам’ять усе-таки не стирається. Бракувало тільки, щоб якісь непевні найманці понесли на поверхню спогади про існування Чарівного Народу! А який другий варіант?

— Ми проникаємо в «Лабораторії Кобой» і повертаємо поліції контроль над зброєю.

Командувач розреготався.

— Проникаємо в «Лабораторії Кобой»? Це ти серйозно? Весь той комплекс видовбано в скелі. Вікон немає, стін не підірвеш жодною вибухівкою, а при вході встановлено ДНК-гармати. Будь-яка істота, що наблизиться без дозволу на відстань ста метрів, дістає вбивчий заряд просто між свої гострякуваті вуха.

Лаккей аж свиснув.

— Чи не надто крутий захист для звичайної компанії?

— Згоден, — тяжко зітхнув Корч. — «Лабораторії Кобой» дістали спеціальний дозвіл. І я сам же його й підписав.