Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Холлі відчула, як всю її пройняв неприємний холодний дрож. І зовсім не від арктичного холоду.

Згори термінал був прикритий двадцятиметровим нашаруванням льоду. Службовий ліфт підняв їх на поверхню — й ось члени рятувальної експедиції вийшли у полярну ніч. Коли б хто побачив їх збоку, то подумав би: якийсь турботливий татусь вивів трьох діток на прогулянку. Ото тільки, що в «діток» під кожною складкою одягу бряжчала нелюдська зброя.

Холлі подивилася на наручний пеленгатор.

— Ми перебуваємо в районі Рости, командувачу. За двадцять клаців на північ від Мурманська.

— Чи надіслав О’Гир метеодовідку? Не хотілося б на півдорозі заблукати в пурзі.

— Тут не пощастило. Нема зв’язку. Мабуть, досі перешкоди через викиди магми…

— Д’Арвіт! — лайнувся Корч. — Що ж, маємо вирушати — хай буде, що буде! Лаккею, ти, як знавець російських умов, підеш перший. А капітан Куць — остання. Якщо хтось із багноїдів огинатиметься, дай йому копняка під зад, не соромся!

— Залюбки, пане! — відгукнулася Холлі, підморгнувши Артемісові.

— Авжеж, що залюбки, не сумніваюсь, — пробурчав Корч, і лиш слабесенький натяк на усмішку торкнув його губи.

Пістрявий гурт просувався собі на південний схід по осяяній місяцем тундрі, аж поки вийшов до залізничної колії. По шпалах іти було легше — принаймні ноги не так грузли в заметах. Північний вітер заповзав під одяг, мороз пронизував незахищені ділянки шкіри неначе мільйонами електричних голок.

Подорожани майже не розмовляли. Арктика робить людей (і не тільки людей) мовчазними — хоча троє з чотирьох учасників експедиції мали на собі комбінезони з підігрівом.

Але Холлі таки порушила мовчанку. Їй все не давала спокою одна думка.

— А скажи-но мені, Артемісе, одну річ… Твій батько, він теж такий, як ти?

Артеміс на мить збився з кроку.

— Дивне запитання. А чому тебе це цікавить?

— Ну, ти ж не належиш до друзів Чарівного Народу. А що коли ми врятуємо людину, яка потім захоче нас знищити?

На кілька хвилин запала мовчанка, яку уривало тільки цокотіння зубів. Холлі бачила, що Артеміс похнюпився.

— Вам нема чого хвилюватися, капітане, — нарешті озвався хлопець. — Мій батько, хоча декотрі з його вчинків і підприємств, звісно, незаконні, був… і лишається шляхетною людиною. Йому огидна сама думка про те, щоб завдати шкоди іншій живій істоті.

Холлі насилу витягла ногу з кучугури завглибшки двадцять сантиметрів.

— Тоді чому ж ти став таким?