Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Холлі знову закрилась захисним екраном. Це вже їй подобалося дужче.

Артеміс тим часом складав на ноутбуку електронного листа.

«Шановний пане директоре Ґвіні! — було в тому листі. — Абсолютно безтактний допит, що його вчинив ваш шкільний психолог моєму синочкові Арті, змусив мене забрати його з вашого навчального закладу, аби відправити до швейцарської клініки „Мон-Гаспар“ для проходження курсу терапії у справжніх фахівців. А ще я обмірковую питання про притягнення вас до суду. Але ви навіть не намагайтесь законтактувати зі мною, бо я можу розсердитися ще дужче, а в таких випадках я негайно подаю позов.

Щиро ваша

Анґеліна Фаул».

Артеміс відіслав листа й дозволив собі розкіш — ледь осміхнутись. Цікаво, який буде вираз обличчя в директора Ґвіні, коли той отримає листа? Шкода, що мініатюрна відеокамера, яку він, Артеміс, установив у директорському кабінеті, посилає сигнал не далі, ніж на милю.

Лаккей відчинив передні двері й, ніби повагавшись мить, важко плюхнувся на сидіння.

Артеміс зачохлив свій телефон.

— Чи не капітан Куць завітали до нас? Може, ви б перестали вібрувати й перейшли у видимий спектр? Так нам було б зручніше спілкуватись.

Холлі тут і стала видимою. В її руці тьмяно мерехтів бластер. Здогадайтесь, на кого він був спрямований.

— Прошу вас, Холлі, припиніть. Невже в цьому є необхідність?

— Чи є в цьому необхідність? — презирливо пирхнула ельфиня. — Ану погляньмо! Викрадення представника Чарівного Народу, завдані йому тілесні ушкодження, вимагання викупу, та ще й ціною життя згаданого представника, — чи ж цього не досить? Тож, гадаю, необхідність у цьому є.

— Ви вже пробачте, капітане Куць, — усміхнувся Артеміс. — Я був такий юний і корисливий. Хочете вірте, хочете ні, але нині я навіть трохи розкаююсь у тому, що зважився тоді на таку ризиковану затію.

— Невже аж настільки розкаявся, що ладен повернути золото його законним власникам?

— Ні, — признався Артеміс, — не настільки.

— А як ти здогадався про мою присутність?

Артеміс стулив пальці пірамідкою.

— Ключів до розгадки було декілька. По-перше, Лаккей не зазирнув під авто, щоб перевірити, чи немає там бомби, а зазвичай він завжди так робить. По-друге, він повернувся з порожніми руками, а мав узяти з дому дещо. По-третє, двері машини лишалися відчиненими протягом кількох секунд, а така недбалість неприпустима для справжнього фахівця з питань безпеки. І, по-четверте, я розгледів легеньке мерехтіння, коли ви проникли в салон. Усе елементарно.

— А ти спостережливе багноїденя! — похмуро осміхнулася Холлі.

— Стараюсь. А тепер, капітане Куць, чи не були б ви такі ласкаві сказати, що привело вас сюди?