Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Починай, курчатко. Тепер твоя черга.

Емілі розповіла все — від початку до кінця. Троє слухачів повірили їй, угледівши логічний зв’язок між подіями. Тітка Рут і та в глибині душі знала, що Емілі каже правду, однак не бажала це визнавати.

— Правдоподібна історія — нічого не скажеш, — зауважила вона іронічно.

Тоді кузен Джиммі підвівся й, перетнувши вітальню, приступив до пані Даттон впритул.

— Рут Муррей, — звернувся він, — ти пам’ятаєш, що сорок років тому пліткували про тебе і Фредді Блера? Пам’ятаєш?

Тітка Рут поволі задкувала. Кузен Джиммі напирав.

— Ти пам’ятаєш, як тебе «застукали» в ситуації не менш скандальній, аніж теперішня, — зрештою, взагалі не скандальній, як на мене? Пам’ятаєш чи ні?

Рут відступила ще на крок. Джиммі на крок наблизився до неї.

— Ти пам’ятаєш, як ти обурювалася тим, що люди не йняли тобі віри? Але батько твій повірив тобі, повірив — через довіру до своєї, рідної крові. Так чи не так?

Тітка Рут була вже в буквальному сенсі приперта до стіни — далі задкувати було нікуди.

— Пам’ятаю, аякже! — роздратовано відказала вона.

Тітка Рут розчервонілася. Емілі приглядалася до неї з цікавістю. Невже тітка Рут уміє червоніти? Рут Даттон і справді довелося пережити в далекому минулому кілька тяжких місяців. Як було їй вісімнадцять років, супроти неї так само свідчили неспростовні начебто факти. А проте була неповинна, цілком неповинна, принаймні не мала наміру тікати з коханим — подібно до того, як учинила мати Емілі. Вона стала тоді жертвою фатального збігу обставин. Батько, однак, їй повірив, і вся родина знову прийняла її у своє лоно. Рут Даттон аж затремтіла на спогад про ті страждання, що їх довелося тоді зазнати. Далі сумніватися щодо Емілі вона не сміла, втім, одразу визнати свою поразку не бажала.

— Джиммі, — сказала вона гостро, — може, нарешті відступиш від мене і сядеш? Припустимо, що Емілі каже правду. Шкода, що вона не сказала цієї правди одразу, що так довго її приховувала. Я впевнена: той пройдисвіт закоханий у неї по самісінькі вуха.

— Ні, він тільки просив моєї руки, — холодно відказала Емілі.

Три вигуки — з трьох вуст. Здобутися на слово подужала сама лише тітка Рут.

— І ти збираєшся віддати йому її?

— Ні. Я відмовляла йому щонайменше дванадцять разів.

— Добре, що стало тобі на це розуму. Теж мені партія — небіж Томаси!

— Небіж Томаси чи не Томаси, у цьому разі не має значення. Якщо йдеться про суспільне становище, то за десять років Перрі Міллер стане людиною, чия пропозиція руки і серця зможе ощасливити навіть Мурреївну. Але тип юнака, який репрезентує Перрі, мені не підхожий. Не таким я волію бачити свого майбутнього чоловіка.

Невже це Емілі, ота висока молода жінка, що холодно розтлумачує причини своєї відмови Перрі, говорячи про «тип» юнака, який не відповідає її вимогам? Елізабет, Лаура і навіть Рут дивилися на неї так, мовби ніколи доти її не бачили. Їхні очі випромінювали повагу — щось нове у їхньому ставленні до Емілі. Всі троє пам’ятали про Ендрю — аж ніяк не забували! — та поки він освідчиться, поки Емілі стане дорослою! Аж раптом довідуються, що факт освідчення вже відбувся, і то дванадцять — щонайменше — разів. Тієї хвилини позасвідомо вони перестали вважати Емілі за дитину. Відтак сімейний суд над провинною дівчиною став уже недоречним. Відчували це, хоч не здавали собі справи, що підсвідомо думають саме так. І найкращим доказом цього стала несподівана заувага тітки Рут. Проказала її так, ніби зверталася не до племінниці, а до Лаури чи Елізабет.