Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Приємною поїздка аж ніяк не була. Прибуття до Місячного Серпа теж не було веселим. Тітка Елізабет мала суворий вигляд, обличчя тітки Лаури виказувало переляк.

— Я привезла сюди Емілі, — з порога заявила тітка Рут, — бо сама вже не в силі боротися з нею. Ти, Лауро, і ти, Елізабет, мусите засудити її поведінку.

Отже, Емілі постане перед родинним трибуналом? Яким буде його присуд? Несправедливим, жорстоким і кривдним? «Якщо боротьби не уникнути, то буду боротися», — постановила Емілі. Відкинула голову назад і, з яскравим рум’янцем на щоках, приготувалася до відсічі.

Усі вже були у вітальні, коли Емілі повернулася зі своєї кімнати, де скинула пальто. Тітка Елізабет зайняла місце біля столу. Тітка Лаура втислася в кут канапи, ладна розплакатись. Тітка Рут стала біля коминка — виглядала, немов прокурор. Кузен Джиммі, замість іти до стодоли, що входило в його вечірні обов’язки, зупинився коло дверей — подібно до Перрі, він мусив знати, що буде діятись з Емілі, що з нею «робитимуть». Рут помітно нервувала. Вона воліла б, аби Елізабет не допускала, ніколи не допускала Джиммі до вирішення родинних справ. Бо важко припустити, щоб така доросла дитина, як Джиммі, могла тверезо судити про речі.

Емілі сідати не стала. Підійшла до вікна, поклала руку на підвіконня.

— Ну, — озвався кузен Джиммі, — починайте вже, і нехай це скоріше закінчиться. Емілі, поза сумнівом, зголодніла. Ми мусимо дати їй повечеряти.

— Якби ти знав про неї те, що знаю я, то сказав би, що їй треба дати ще дещо, окрім вечері, — терпко промовила пані Даттон.

— Я знаю про Емілі все, що може знати про людину людина, — заперечив кузен Джиммі.

— Джиммі Муррей, ти дурень! — не витримала тітка Рут.

— Може й так, а втім, не забувай, що ми є близькими родичами, — з уїдливою лагідністю відказав кузен Джиммі.

— Джиммі, заспокойся! — владно осмикнула його тітка Елізабет. — Рут, кажи нам, що маєш казати.

Тітка Рут оповіла все. Вона докладно дотримувалася фактів, але спосіб викладу цих фактів, нічого не переінакшуючи, все опоганював. Її розповідь виставляла Емілі в надто невигідному для дівчини світлі — Емілі слухала, вся тремтячи від обурення. Мірою того, як тривав монолог тітки Рут, обличчя тітки Елізабет ставало дедалі суворішим, тітка Лаура заплакала, а кузен Джиммі взявся посвистувати.

— Він цілував її в шию! — урочисто скінчила тітка Рут. — Її тон виразно свідчив про те, що негоже цілувати в місця, самою природою призначені для поцілунків, але стократ гірше цілувати когось у шию.

— Не в шию, а тільки у вухо, — пошепки спростувала Емілі, мимоволі скривившись.

— А тепер я питаю тебе, — мовила тітка Рут, простягуючи руку до тітки Елізабет, — чи можеш ти сподіватися, що я триматиму у себе в домі таку дівчину?

— Ні, справді не можу, — поволі, ледь не по складах, відповіла тітка Елізабет.

Тітка Лаура почала голосно схлипувати. Кузен Джиммі ступив кілька кроків до середини вітальні.

Емілі відійшла од вікна і по черзі оглянула всіх присутніх.

— Я поясню, що сталося, тітко Елізабет.

— Мені здається, ми все щойно почули, — холодно відказала Елізабет. У душі вона сильно досадувала: так пишалася Емілі, так сердечно її полюбила — на свій, Мурреївський, позначений глибокою стриманістю лад… І зненацька такий удар! Саме тому вона була зараз невблаганною: занадто сильно страждала.