Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Сьогодні простувала до Країни Висот, наспівуючи. Весна вже відчувається у повітрі, я переповнена радістю — ні про що інше думати неспроможна.

Зранку погода була похмурою і дощовою, та пополудні засяяло сонце.

Нараз я почула тисячі голосів, що лунали так радісно, так урочисто. То була перемога весни, яку ангели вістили світові, змученому довгою, похмурою зимою. Я зійшла на верхогір’я, щоб бути ближче до неба і краще чути ангельські голоси. Та невдовзі заглушили їх співи Велительки Вітрів. Молодик-місяць, один із тринадцяти, що їх бачимо упродовж року, завис над моєю улюбленою ялиною. Я стояла на вершині, роздивляючись навкруги, вслухаючись у таємничі звуки природи, що вкотре пробуджувалася до життя, й відчувала, що світ належить мені.

У кишені я мала заледве сімдесят п’ять центів — натепер усі мої статки, — але ж рай не купиш за гроші.

Врешті-решт, присіла просто на землю й спробувала відтворити свій настрій віршем. Вийшло, здається, непогано, але настрій моменту не подужала висловити так, як мені хотілося. Це дуже і дуже нелегко!

Було вже темно, хоч в око стрель, коли я спускалася з горбовини. Помчала б додому щодуху, якби… якби наважилася. Охопив мене страх — таким похмурим зненацька постав мені довколишній світ. Дерева, мої старі незрадливі приятелі, несподівано стали мені чужими, ба навіть ворожими. Не чути було вже тих радісних, чарівних звуків, що за білого дня виманили мене з дому на узгір’я. Здавалося, мене оточила юрба невидимих вампірів — я чула шурхіт од їхніх кроків, повів од їхніх шат… Я тремтіла. Коли ж нарешті переступила поріг будинку, то відчула таку полегкість, наче втекла від смертельної небезпеки, вирвавшись із країни поган і сатирів. Не думаю, що ліси залишаються цілком християнськими, коли занурюються у темряву. Достеменно живе в них таке, що не сміє показуватись при сонячному промінні, що перебуває у змові з чорною ніччю.

— Ти не повинна виходити з дому, якщо так сильно кашляєш, — застерегла тітка Рут.

Але ні холод, ні вогкість не заподіяли мені кривди. А скривдженою, зраненою я справді була. Причина — той небувалий пошепт якоїсь лихої, зловісної сили. Я страшилася його, а водночас цей таємничий поклик мене вабив. Краса, що об’явилася мені на верхогір’ї, зненацька стала зникомою, блідою супроти нового, моторошного чуття. Відтак сіла у своїй кімнаті й написала ще одного вірша. Скінчивши його, я знала, що звільнила від чарів якусь частину своєї істоти, й Емілі-у-Свічаді перестала бути мені чужою.

Хвилину тому тітка Рут принесла мені склянку гарячого молока з перцем як засіб від кашлю. Мусила випити молоко з перцем! Рай і пекло видаються мені зараз тільки дурною вигадкою, химерою…

25 травня 19…

Дін повернувся з Нью-Йорка минулої п’ятниці. Нині ввечері ми, розмовляючи, прогулювалися в Місячному Серпі. Я була у світлій сукні. Дін промовив:

— Коли угледів тебе віддалік — ти саме спускалася з пагорка, — одразу спало мені на думку, що ти як деревце, — он там, бачиш, — він показав рукою на великий білоцвітний кущ, який ріс у гайку Високого Джона.

Це так приємно, коли тебе порівнюють з прегарним квітучим деревцем! Починаєш подобатися самій собі. Вечір був милим, теплим, і так добре, що Дін, любий Дін, є знов поруч.

— Ти випромінюєш щось таке, — мовив Дін, — що зірки з тобою стають яскравішими, а півонії червонішими.

Хіба не сильно сказано? Як же так, що він і тітка Рут мають про мене такі відмінні думки?

Дін тримав щось під пахвою — щось невелике, квадратне. На прощання вручив оце «щось» мені.

— Я приніс тобі це, щоб могла «зрівноважити» умирущого лорда Байрона.

То була репродукція портрету Джованни Дельї Альбіцці, дружини славетного Торнабуоні («Гірландайо»), що жила у чотирнадцятому столітті. Я привезла картинку до Шрусбері й повісила на стіні у своїй кімнаті. Портрет молодої, вродливої, стрункої жінки з золотавим хвилястим волоссям, з ніжним, красивим профілем, білосніжною шиєю та ледь помітним виразом жалю в очах… Джованна померла молодою!

Її сукня, рукави, оксамит — усе напрочуд гарне. Вочевидь, Джованну обслуговувала першорядна кравчиня, і, хоч на портреті вона виглядає заледь не святою, — не можу позбутися враження, мовби вона усвідомлювала це з деяким навіть задоволенням. Хочу, щоб вона повернулася до мене «в анфас» і показала своє обличчя цілком.

Тітка ж Рут гадає, ніби вона, Джованна, виглядає дивно; тітка, я бачу, сумнівається, чи випадає, щоб ця молода жінка красувалася в одному покої з суворою, в династичних прикрасах, королевою Олександрою.