Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Перрі знизав плечима.

— Розповім тобі все, як було насправді, але, прошу, не переказуй ні Тедді, ні Ільзі. Не хочу, аби вони сміялися з мене. Отже, до господи пана Гарді я прийшов вчасно, пам’ятав, що ти казала мені про чистоту нігтів та носовичок, про взуття та піджак. Усе було, як належить. Та, коли я ступив на сходи, мене огорнуло почуття страху. А, власне, то був не страх, ні… я тішився, був навіть розчулений… але трохи й боявся, боявся невідомості. Потягнув за шнурок дзвінка. Той задзвонив як навіжений — дзвонив, не вгаваючи. Я чув, як у цілому домі розлягається цей настирливий звук, і запав у розпач: вони ж думатимуть, наче я маю звичку дзвонити доти, доки хтось не відчинить. Коли покоївка відкрила двері, я знову мав клопіт: не знав, чи треба тиснути їй руку, чи не треба.

— Ох, Перрі!

— Ну, я все ж таки не простягнув їй руки. Бачиш-но, до того я ніколи не бував у домі, де є покоївка — вся у чорному, але в білому очіпку та білих рукавичках.

Емілі зітхнула з полегкістю. Перрі вів далі:

— Стояла вона у проймі дверей, трохи збоку, і чекала, доки я зайду. Зайшов. Та не знав, що належить робити далі. Поза сумнівом, стояв би так до ранку, якби не пан Гарді. Він вийшов мені назустріч, подав руку й повів до вітальні, аби представити мене дружині. А паркет був слизький, наче лід. На порозі вітальні я послизнувся і не спромігся втримати рівновагу: упав ногами вперед, аж торкнув носаками черевиків пані Гарді чи пак її сукню. Лежав горічерева, не долілиць, і це мене трохи втішило, бо виглядало не так бридко.

Емілі ледве не зареготала, але мусила стриматись.

— Ох, Перрі!

— Що ж ти хочеш, Емілі, — тут я не винен. Жоден етикет не відвернув би цього. Я почувався блазнем і дурнем, але звівся на ноги зі сміхом. Та, крім мене, ніхто не сміявся. Всі поводилися дуже пристойно і чемно. Пані Гарді була вельми чуйною і доброзичливою, висловила надію, що я не дістав ніякого забою, а пан Гарді зауважив, мовби він сам неодноразово послизався на тому ж місці — відколи старі, милі килими було витіснено до блиску натертим паркетом. Я вже боявся поворухнутись, аби знову не впасти, тож присів на найближче крісло, на якому, виявляється, лежав Покер — улюблений пес пані Гарді. Але я не позбавив його життя — не дивись так на мене! — ба навіть з нас двох я налякався дужче. Це факт достеменний! Коли пересідав на інше крісло, піт аж струменів з мого чола. Прибуло ще кілька осіб, які привернули загальну увагу, тож я дістав час зібрати думки. Мав таке враження, ніби в мене з десяток пар рук та ніг. Й черевики мої були завеликими, заширокими тобто. Коли отак розмірковував, то завважив, що руки тримаю в кишенях, та ще й посвистую.

Емілі вже ладналася вигукнути: «Ох, Перрі!», — але втримала язика на припоні. Що допоможуть слова, і то спізнені?

— Знаю, це непристойно, тож я перестав насвистувати і вийняв руки з кишень. Тоді взявся гризти нігті. Врешті-решт, підклав руки під себе — сидів на власних долонях. Ноги ж схрестив під кріслом, просидівши так до обіду. Тим часом огрядна літня жінка зайшла до вітальні. Всі чоловіки одразу попідводились зі своїх місць. Я не підвівся — не бачив причини підводитись. Адже вільні крісла були. Тільки згодом мене осяяло, що це, очевидно, загальновизнане правило, і я мусив підвестися разом з усіма. Так, Емілі?

— Ну, звісно, — підтвердила Емілі змученим голосом. — Чи ти забув, як Ільза гнівалася на тебе саме через те?

— Забув. Ільза безперестану гнівається на мене — то через те, то через те. А втім, життя є найкращим учителем. Тепер я вже добре пам’ятатиму! Були в пана Гарді гостями ще троє-четверо учнів, був новий викладач французької, двоє-троє банкірів та декілька дам. До столу я дістався без пригод, відтак сів поміж пані Гарді й тією огрядною, похилого віку жінкою. Окинув поглядом стіл і лиш тоді збагнув, що таке страх. Нічого подібного я в житті ще не бачив. У вас, у Місячному Серпі, коли приходять гості, все має бути «на відмінно», але розкіш, яку я уздрів там, видалася мені просто казковою. Скільки скла, різьбленого найвибагливішою різьбою, скільки ножів, виделок та ложок найрізноманітнішої величини! У мою серветку було загорнено окраєць хліба; як розгорнув серветку, окраєць покотився, впав на підлогу й покотився паркетом — усе з гучним звуком. Я відчув, що червонію аж до кінчиків вух. Ти називаєш це «пашіти рум’янцем». Доти я не пашів рум’янцем ніколи. Не знав, чи маю встати й підняти цей хліб, чи ні. Втім, покоївка принесла мені інший окраєць. Юшку я їв не тією ложкою, але вчасно згадав науку твоєї тітки Лаури щодо того, як треба їсти юшку, тож хвилину-другу їв тихо і чемно. Та, як на злість, мене захопила чиясь оповідь, і я почав гучно сьорбати.

— Ти перехилив тарілку, щоб виїсти рештки? — запитала Емілі з відчаєм.

— Ні. Вже ладнався це скоїти, бо юшка була смаковитою, коли ж пригадав собі настанови тітки Лаури. Шкода мені було тих смачнющих решток, до того ж, я був голодним… І стара відьма, що сиділа поруч мене, перехилила тарілку й спокійнісінько виїдала рештки. Ох, і важко було втриматись! Але м’ясо з городиною їв дуже культурно, тільки раз нагорнув на виделку цілу купу м’яса та овочів — аж тут на мені зупинилися очі пані Гарді. Пригадав, що не можна брати до рота стільки їжі нараз, скулився весь під її поглядом, і все, що було на виделці, попадало мені на коліна, власне, на серветку. Не відав, чи велить етикет прибрати їжу з колін та й покласти знов на тарілку, чи забороняє, тому залишив усе на серветці. Пудинг був добрий, але їв його ложкою. Ложкою для юшки, а всі за столом їли виделкою. Що й казати: смакота! — хоч їв незгідно з обов’язковими приписами великосвітського товариства. У Місячному Серпі ви завжди їсте пудинг виделкою!

— Чого ж ти не спостерігав за іншими й не наслідував їх?

— Занадто я був приголомшений. Але мушу тобі сказати, що кухня тамтешня анітрохи не краща, ніж у Місячному Серпі, може, навіть менш добра. Куховарство твоєї тітки Елізабет, поза сумнівом, припало б до смаку подружжю Гарді; а ще вони подають до столу так мало з кожної страви! По обіді ми перейшли до вітальні, і стало вже легше: вибив тільки одну шибку в бібліотечній шафі, а поза тим нічого поганого не вчинив.

— Перрі!

— Що вдієш? Це було неминуче. Сперся плечем на шафу, розмовляючи з паном Гарді, й вочевидь надто сильно сперся, бо видушив шибку геть. Після того прикрого випадку зовсім язика собі зав’язав. А втім, коли оговтався, то говорив цілком розумно і вправно, пам’ятаючи твої застороги щодо простацьких та діалектних виразів. Лише кілька разів прохопився, перш ніж спромігся повернути назад і висловитись як годиться. Ох, здається мені, я тоді ще й надміру себе вихваляв! Я часто вихваляю себе, Емілі?

До цієї хвилини Перрі ніколи не ставив такого питання — ні собі, ні друзям.