Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

І щоразу, як зустрічаю на полях його нотатки, я дивом дивуюся: все, що він написав, виражає мої думки, моє сприйняття прочитаного. Та книжка, яку читаю нині, є просто чудовою — чудовою і за задумом, і за втіленням, ще й вельми цікавою у поєднанні почуттів та пристрастей. Читаючи, я почувалася смиренною, жалюгідною, бездарною істотою. Промовляла сама до себе: «Ти, мале, нікчемне створіння — і ти собі уявляла, наче вмієш писати? Коли так, то твої ілюзії нині розвіялися й пізнала нарешті свою нікчемність і безпорадність». Ні, попри все, я вийду з цього душевного стану й знову почну вірити у власні сили, у свою спромогу створити щось. Доти писатиму нариси й вірші, доки не напишу щось насправді добре. За півтора року я буду вільна від обіцянки, даної тітці Елізабет, і знову матиму право писати новели. Терплячість і ще раз терплячість! Ох, і тяжко вистояти у цій чесноті до кінця! «Терпінням і працею…» Але хочеться бачити плоди своїх чеснот якнайскоріше! Втім, не зараз. Зараз я розкошую, немов кіт над мисочкою сметани. Якби вміла, то від насолоди аж муркотіла б.

9 грудня 19…

Нинішній вечір був присвячений Ендрю. Прийшов він гарно, ошатно вдягнений, ще й ніби весь накрохмалений — боявся поворухнутись, аби щось не тріснуло. Спало мені на думку, що ніколи я не чула гучного, щирого сміху Ендрю. А так він розважливий, добрий, з бездоганно чистими, охайними нігтями, і шеф його в банку дуже ним задоволений. Ох, не заслуговую я на такого кузена!

5 січня 19…

Канікули скінчилися. Два чудових тижні провела у старому, гостинному Місячному Серпі. На Святвечір я отримала аж п’ять повідомлень про те, що мої твори прийнято до друку різними часописами. Три видання готівкою не платять, лише дають мені безкоштовну передплату, а два до своїх повідомлень долучили й чеки: один на два долари за вірш, а другий на десять доларів за новелу «Зуб часу». Це перший випадок, коли до друку взято мою новелу. Тітка Рут недовірливо роздивилася чеки й запитала:

— Ти гадаєш, — банк і справді виплатить тобі ці гроші?

Не повірила в те навіть тоді, як кузен Джиммі, будучи в Шрусбері, реалізував обидва чеки.

Ці гроші я, звісно, витрачу на свій прожиток у Шрусбері. Але справила собі невинну приємність, безнастанно снуючи плани, що купила б за них, якби мала цілковиту свободу і матеріальну незалежність.

Перрі обраний до делегації вищої школи, яка наприкінці місяця поміряється силою в загальній дискусії зі студентами Шарлоттетаунської академії. Це неабияка честь. Дискусія відбувається щороку і вже третій рік поспіль перемагає академія. Ільза працює над дикцією Перрі, взагалі — над його мовою. Як це шляхетно з її боку, адже маю стійке враження, що вона бідолаху Перрі таки не любить. Дуже хочу, аби Шрусбері цього разу взяло в дискусії гору.

Нині перечитала свою — опубліковану в часописі — новелу. Кінець її сумний. Не заспокоїлася, допоки не придумала щасливого закінчення. Постановила: надалі всі мої новели завжди матимуть добрий кінець. І не важливо, чи це відповідатиме «життєвій правді», чи ні. Найбільшою правдою є те, що має бути, а не те, що є.

Коли вже мова про літературу: пару днів тому прочитала книжку, що належить тітці Рут, — «Діти монастиря». Героїня твору непритомніла чи не в кожному розділі й одразу плакала, тільки-но хтось зупиняв на ній погляд. Однак переслідування, що випали на її долю, зносила мужньо і, попри свою тендітну статуру й ніжну, рожеву шкіру, витримала знегоди, які звалили би з ніг найсильнішу нашу сучасницю. Увагу тітки Рут привернув мій постійний, майже безперервний сміх під час читання тієї книжки. Вона-бо вважає, що це дуже сумний роман — єдиний, зрештою, в її господі. Подарував їй ту книжку один з її залицяльників, як була вона молодою. Мені видається невірогідним, щоб тітка Рут мала коли-будь залицяльника. А дядько Даттон є для мене постаттю легендарною. Навіть його портрет із креповою стрічкою, що висить у вітальні, не переконує мене в його реальному колишньому існуванні.

21 січня 19…

У п’ятницю ввечері відбулася дискусія між представниками вищої школи та академії. Студенти Шарлоттетауна прибули переконані, мовляв, «прийдуть, побачать, переможуть», а від’їжджали як побиті пси з підібганими хвостами. Й саме Перрі схилив шальку терезів на користь нашої школи. Під час свого виступу він перевершив самого себе. Навіть тітка Рут мусила визнати: «Щось у тому хлопцеві є». По закінченні дискусії він прибіг нагору до Ільзи й до мене.

— Ну, Емілі, чи ж не був я сьогодні найкращим? — хвальковито запитав він. — Я знав, що в мені це живе, та не знав, чи подужаю це видобути, виявити… Коли починав, то відчував, що язик мій не хоче мені коритися, але потім я угледів тебе. Ти поглянула на мене так, мовби хотіла сказати: «Можеш — і мусиш!» І я відчув себе паном становища. Ти перемогла, Емілі!

Поводження Перрі, з огляду на присутність Ільзи, не було тактовним. Таж Ільза працювала з ним годинами, мучилася, не шкодуючи ні сил, ні часу. Їй не подякував жодним словом, все припало мені, чиєю єдиною заслугою були заохочувальні погляди під час його промови.

— Перрі, ти просто невдячний варвар, — кинула я й подалася геть. Ільза ж була настільки засмучена, що вмить зайшлася плачем. Відтоді вона з ним не розмовляє, а той неотесаний Перрі навіть не розуміє, чому.

— Що їй, зрештою, треба? — знизує плечима. — Та ж я подякував їй за працю після останнього нашого заняття!

Вочевидь, почуття Міллерів так само обмежені, як число Міллерівських поколінь.

21 лютого 19…

Вчора була гостина у пані Роджерс. Гостями були тітка Рут і я, а також сестра пані Роджерс зі своїм чоловіком. Тітка Рут одягла недільний мереживний капелюшок і вельветову сукню кольору бронзи, зашпилену великою овальною брошкою-медальйоном, що містила пасмо волосся покійного дядька Даттона. Я убралася в рожеву суконку, почепила намисто принцеси Мени й пішла на цей проханий обід вельми схвильована, бо швагро господині дому, пан Герберт, є великим посадовцем у Міністерстві Колоній і не раз бував у королівських палацах. Він сивий, кремезної статури і дивиться так пильно й проникливо, аж ніяково стає. А яка цікава у нього голова! Пані Роджерс посадовила мене обік себе. Я боялася розтулити вуста, щоб не бовкнути якусь дурницю. Тож сиділа тихенько, як миша, й жадібно слухала. Пані Роджерс повідала мені сьогодні, мовби її швагро, коли ми з тіткою пішли додому, висловився так: