Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Посміхаєшся, — озвався він. — Люблю спостерігати за жінкою, що посміхається до своїх думок. Це, безумовно, означає невинність її думок і мріянь. Чи гарним видався день, чарівна панно?

— Дуже гарним. А найприємнішим даром цього дня є нинішній вечір. Я така щаслива, Діне, — щаслива вже тим, що живу на світі. Неначе пливу небесним океаном, поміж мільярдів зірок. Жадаю, щоб такий настрій тривав якнайдовше, коли вже не може тривати вічно. Я певна себе, певна свого майбутнього. Не боюся нічого. Не буду почесним гостем на бенкеті життя, буду діяльним учасником свята, братиму участь у творенні його, у приготуванні до учти…

— Як побачив тебе хвилину тому, ти виглядала, ніби ворожка, що ворожить на долю, — сказав Дін. — Знаєш, твоя шкіра — як пелюстки нарциса. Ти можеш прикласти до свого обличчя білу троянду — і витримати це порівняння. Небагато жінок можуть похвалитися такою шкірою. Знаєш, Зіронько, — ти не дуже вродлива. Але твій вигляд навіває людям думки про красу, а це рідкісний дар, якого позбавлені чимало жінок, чия врода видається досконалою.

Я люблю Дінові компліменти. Вони-бо такі відмінні од тих, які промовляють інші молодики. А ще люблю, як мене хтось називає жінкою.

— Я стану геть марнославною під впливом твоїх компліментів, — зауважила я.

— Ні, від цього тебе убезпечить почуття гумору, — заперечив Дін. — Жінка, наділена почуттям гумору, ніколи не захворіє на марнославство.

— Невже це риси несумісні?

— Безперечно. Жінці, обдарованій почуттям гумору, нікуди сховатися від своєї немилосердної тверезості. Вона не може вважати себе звабливо-таємничою. Не тане від розчулення, викликаного власною особою. Не варто й заздрити такій жінці: вона позбавлена ілюзій щодо себе самої.

Ці доводи, втім, не здалися мені аж надто переконливими.

Найближчої зими Дін подорожувати не збирається. Коли не маю змоги поспілкуватися з ним бодай раз на два тижні, життя уявляється мені тьмяним і нецікавим. Часом він буває таким промовисто мовчазним і тихим. От і нині був таким — декілька довгих хвилин. А по тім розповідав про далекі країни, про величезні базари Сходу. Далі знов гомоніли про мене, про моє навчання, про мої плани на майбутнє. Я — ніде правди діти — відчуваю симпатію до людей, котрі від часу до часу дають мені змогу поговорити про власну персону.

— Сьогодні, скінчивши з маринуванням корнішонів, я прочитала низку поезій пані Бравнінг. Цього року її твори входять до шкільної програми з літератури. Моїм улюбленим твором є «Онора». Героїні, Онорі, я співчуваю значно більше, ніж сама пані Бравнінг.

— Ще б пак, — відказав Дін, — адже ти є істотою наскрізь чуттєвою. Ти похитнула би небо заради своєї любові, подібно до того, як це вчинила Онора.

— Я не хочу кохати. Кохати — означає бути невільницею, — промовила я.

А промовивши, відчула сором, адже зрозуміла, що сказала це тільки для того, аби щось відказати, і ще для того, аби постати в очах Діна мудрою і глибокодумною. Насправді я не вірю, що кохання конче означає неволю — у кожному разі не для Мурреїв. Але Дін сприйняв мої слова серйозно.

— Що ж, коли всі ми мусимо бути невільниками на сьому світі, — зітхнувши, сказав Дін. — Кожен із нас є невільником чогось або когось. Ніхто не вільний! Може, зрештою, дочко Зір, любов є найлагіднішим, найменш суворим тираном, не таким жорстоким, як ненависть чи страх, чи обов’язок, чи самолюбство, чи гординя… А, до речі, як тобі вдаються любовні епізоди у твоїх новелах?

— Ти забуваєш: мені ще не вільно писати новели. Скоро, втім, заборона мине. Згадай: ти обіцяв мені допомогу. Казав, що навчиш мене надавати любовним епізодам справді художньої форми…

Я проказала це весело, напівжартома. Але Дін ту мить споважнів.

— Ти вже готова сприймати науку? — запитав, наближаючи своє обличчя до мого.

Мені здалося, — він мене поцілує. Я зашарілася й — дивна річ! — миттєво згадала про Тедді. Не знала, що відповісти, відтак схопила Стопа й заховала обличчя в його м’якому прегарному хутрі. Як стій з’явилася тітка Елізабет — запитала, чи маю на собі теплу шаль. Шалі я не мала, тож зайшла до будинку, а Дін попрощався навздогін та й відійшов. Я ще спостерігала за ним з вікна моєї кімнати — страшенно було мені його жаль! Коли ми разом, так мені добре, що геть забуваю про Дінові турботи, болі та смутки. А проте в його житті, без сумніву, задосить журби й сторін, мені зовсім незнаних. Я заповнюю лиш невеличкий куток його душі. Поза тим панує там, либонь, страхітлива пустка.

11 листопада 19…