Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Так, пресвітеріанка.

— Єдина порядна релігія, — зауважила пані Мак-Інтір тоном глибокого задоволення. — А можна довідатись, хто ти на ймення? Емілія Стар? Гарне ім’я. Назву тобі й своє імення: пані Маргарет Мак-Інтір. Я, щоб ти знала, є жінкою незвичайною — тою, що дала шльопанця королю.

В Емілі, ще заспаній, знов пробудився інстинкт новелістки. Ільза, прокинувшись тієї миті, аж скрикнула від подиву. Пані Мак-Інтір рукою зробила жест, що мав, на її думку, заспокоїти перелякану дівчину.

— Не бійся мене, люба дитино. Тебе я не вдарю, хоча короля таки ляснула була по м’якому. Коли йду до церкви, люди шепочуть про мне: «То жінка, що відлупцювала короля!»

— Мені здається, — несміливо озвалася Емілі, — нам пора вставати.

— Не встанете з ліжка, поки не вислухаєте моєї історії, — владно промовила пані Мак-Інтір. — Коли я тебе побачила, — вона звернулася до Емілі, — одразу збагнула: ось та, що вислухає моє оповідання з цікавістю. Щоки твої не рум’яні, взагалі — не сказати, щоб ти була дуже вродлива, — ні! Зате маєш маленькі ручки й маленькі вушка — такі, я гадаю, мають усі добрі чарівниці. Твоя ж товаришка є гарною дівчиною і незабаром стане доброю дружиною для якогось порядного чоловіка. О, вона мудра! — але ти обрала свою, особливу дорогу, і саме тобі я повідаю мою історію.

— Нехай розповість, — зашепотіла Ільза, — я помираю з цікавості, що за король дістав од неї стусана!

Емілі, усвідомлюючи, що не в силі завадити пані Мак-Інтір, а може тільки лежати сумирно і слухати уважно, — погодилася.

— Ти володієш обома мовами? Тобто, чи знаєш ти мову валлійську, якою говорять у наших горах?

Емілі похитала своєю чорнявою голівкою на знак заперечення.

— Шкода: англійською моє оповідання звучатиме не так добре. Спершу ти думатимеш, ніби старенька просто маячить, але потім зрозумієш свою помилку, адже я розповідатиму правдиву історію. Отже: я дала шльопанця королеві. Ясна річ, тоді він був не королем, а тільки принцом — дев’яти років, не набагато старшим від нашого бідолашного Аллана. Мушу, одначе, почати з самого початку, щоб усе було зрозуміло. Давним-давно, багато років тому ми жили у згоді й щасті — мій чоловік та я. Елістер був дуже красивим, ставним мужчиною. Вряди-годи, правда, сварилися, але без того подружнє життя є надто одноманітним. Коли ж мирилися, — кохалися дужче, ніж будь-яка інша пара на світі. Я й сама була вельми вродлива. Тепер я гладшаю і гладшаю, а тоді була тонка і вродлива — далебі, не брешу! — хоч нині вам здається, що так не могло бути. От як стукне тобі вісімдесят — лиш тоді мене розумітимеш!

Ти, може, знаєш — королева Вікторія і герцог Альберт щоліта приїжджали до Балморалу,[1] з собою привозили своїх дітей, а челяді брали якнайменше, бо не любили пліток і сварок — жити хотіли скромно і тихо, як прості смертні. У неділю вони, бувало, прогулювалися, йшли до церкви, аби почути проповідь пастора Дональда Макферсона. Був він талановитим проповідником, умів молитися по-справжньому і страх не любив, коли хто заходив до храму під час відправи. Тоді переривав моління й казав: «Зачекаймо, панове, допоки дужий Джим усядеться на своє місце». Атож, саме так і говорив! Либонь, королева сміялася з того ще й назавтра: з дужого Джима, звичайно, — не з пастора.

Коли челяді все ж бракувало, посилали по мене і по Джоанну Жардін. Чоловік Джоанни був лісничим. Джоанна вітала мене: «Добрий день, пані Мак-Інтір!», а я відповідала: «День добрий, Джоанно!» Мусила таким чином виказувати вищість Мак-Інтірів над Жардінами. Втім, вона була добрим створінням, і ми ладнали чудово.

Та з королевою ми приятелювали — саме так, приятелювали. Вона не була пихатою особою. Інколи заходила до мене в гості й, попиваючи чай, розповідала про своїх дітей. Особливою вродою не вирізнялася, проте мала гарні руки. От герцог Альберт був дуже красивий і показний; так принаймні твердили люди. Та, як на мене, мій Блістер був таки вродливішим. Поза сумнівом, одначе, вони являли собою вишукану пару. Мої діти щодня бавилися з малими принцами та принцесами. Королева знала, що її малеча у гарному товаристві, й була задоволена більше, ніж я, адже принц Берті був найнечемнішим, найгаласливішим хлопцем, який будь-коли жив на світі. Тож я невпинно боялася, що він поб’ється з моїм Алланом. І недаремно: бавилися щодня і щодня били горщики. І не завжди з вини Аллана! Проте щоразу саме Алланові перепадало на горіхи — бідолашний мій хлопчик! Когось я мусила вилаяти, але ж не принца, люба моя.

Зненацька трапилася біда: в гаю за домівкою спалахнула пожежа. Якби хто з дітей там заблукав, то задихнувся б од диму. Я наказала Алланові й принцові Берті, щоб туди не потикалися. Попри це, таки пішли, але, дякувати Богові, нічого лихого не сталося. По тому, як ведеться, один складав провину на другого, тож мусила висварити обох. Кількома ж днями пізніше принц Берті впав до сажалки — Аллан силкувався його витягти, відтак обидва мало не втопилися. Я саме верталася з замку, куди занесла була молоко. Як люди мені розказали, що трапилося, — помчала додому, мов навіжена… Уздріла їх на траві — сиділи мокрі, перелякані. Досить уже перепало від мене сердешному Алланові, а, крім того, була страшенно розлючена й думати забула про всілякі там титули. І завжди була запальною — знаєш? Отже, схопила принца Берті, перекинула його через коліна й вліпила дзвінкого плескача в те місце, яке сам Господь призначив на шльопанці — як у простолюду, так і в спадкоємців престолу. Йому я вліпила першому, оскільки був принцом. По тому дала шльопанця й Алланові; разом вони плакали й репетували голосно, адже зла була до нестями й руки своєї не жаліла.

Коли принц Берті, дуже сердитий, почвалав додому, я охолола, відтак трохи перелякалася. Не знала-бо, як королева поставиться до того, що трапилося. Немилою була мені думка, що Джоанна Жардін цього разу тріумфуватиме. Та королева Вікторія була жінкою розважливою і другого дня сказала мені, мовляв, я вчинила правильно. Герцог Альберт одно посміхався, жартуючи з приводу моєї сили й завзяття. А принц Берті вже ніколи не виявляв щодо мене непослуху — о ні! Понад те — довгий час не міг зручно сидіти. Що ж до Блістера, то я трохи побоювалася його гніву, втім, чоловік уважав так: що б не робила його дружина, — все слушно і правильно. Зі сміхом казав, мовляв, колись я буду розповідати, як дала шльопанця королю. Королева Вікторія, як ти знаєш, упокоїлася два роки тому, принц Берті нарешті зійшов на престол. Вже коли ми з Блістером перебралися до Канади, королева прислала мені в подарунок шовкову натільну сорочку. Вельми і вельми гарну — справді королівську! Ніколи її не носила — вдягну її один-єдиний раз: як лягатиму в домовину. Лежить вона у шафі в моїм покої, діти знатимуть, де її шукати. Якби-то відала Джоанна Жардін, що поховають мене у сорочці, подарованій королевою Вікторією! Дарма: Джоанна давно померла. Добра була душа, хоч і не з роду Мак-Інтірів.

Пані Мак-Інтір склала руки на колінах і мовби застигла. Повідала нарешті свою історію, тож була неабияк задоволена. Емілі уважно її слухала — весь час, поки тривала оповідь.

— Пані Мак-Інтір, ви дозволите мені описати цей випадок і оприлюднити його друком?

Жінка подалася вперед. Її бліде, пооране зморшками обличчя враз пожвавішало, глибоко посаджені очі заблищали.

— Ти хочеш сказати, це буде надруковано в газеті?