Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Так, звісно. Добре, візьму з собою Роба Мейсона й підемо. Дивно… Але ні, не може бути. Не уявляю, як можна було залізти до тієї домівки. Про всяк випадок захопимо з собою драбину. І поки що не казатиму нічого ні Віллісові, ні Кларі.

Емілі з Ільзою взялися до сніданку, вдячні пані Голлінгер, що залишила їх самих.

— Не вийду я звідси, доки не повернуться з відповіддю, — пошепки проказала Ільза.

Емілі кивнула головою. Їсти вона не могла. Якби тітка Елізабет чи тітка Рут побачили її в ту хвилину, то, без сумніву, не гаючи ні секунди, загнали б її до ліжка — і мали б цілковиту слушність. Була знесилена геть. Година, що минула відтоді, як доктор Мак-Інтір вийшов з господи, тривала для Емілі з Ільзою чи не вічність.

І раптом зачули якусь біганину, збуджені голоси…

— Клара першою має про все довідатись, це право матері, — мовив засапаний доктор Мак-Інтір.

І зник у спальні сестри. Пані Голлінгер, мов та буря, влетіла до кухні.

— Знайшли його… знайшли малого Аллана… у вітальні на підлозі… у домі Скубі!

— Живого? — затамувавши подих, спитала Емілі.

— Живого… Але насилу може говорити… Лікар запевнив, що буде жити, що невдовзі прийде до тями й відновить сили… Та ще година-друга, і був би йому кінець.

Дикий крик радості пролунав у прилеглій кімнаті. Клара Бредшоу з розкуйовдженим волоссям та збілілими губами, з блиском щастя в очах пробігла через кухню, вибігла з будинку й помчала до горбовини, на якій стояла домівка Скубі. Пані Голлінгер схопила пальто й побігла за нею. Доктор Мак-Інтір знеможено опустився на крісло.

— Я не міг її зупинити… А сам не в змозі бігти туди знову… Нічого: радість — вона не вбиває… І зрештою, було б жорстокістю зупиняти її, навіть якби подужав…

— А як почувається Аллан? — запитала Ільза.

— Буде почуватися нормально. Бідолаха виснажений до краю — це зрозуміло. Ще одного дня він би там не пережив. Ми занесли хлопця до лікаря Метьюсона — мусить побути під його наглядом і опікою. Лиш завтра можна перенести його додому.

— А ви дізналися, яким дивом він туди потрапив?

— Він не в силі нічого пояснити — ще б пак! А втім, я знаю, як усе відбулося. Одне вікно було зачинено нещільно, рвучкий вітер його розчахнув, Аллан вибрався на підвіконня, відтак зіскочив на підлогу, та потім уже не спромігся видряпатись на високе підвіконня, а тим часом вітер зачинив вікно, й треба було б докласти чималих зусиль, щоб його відчинити. Аллан подолав би цю перешкоду, якби стояв упорівень з вікном і працював обіруч. На стіні під вікном ми виявили сліди ніжок, його відчайдушних спроб утриматись на підвіконні — занадто вузькому, щоб міг на ньому утриматись. І зрештою, він не мав за що вхопитись… Отож, не міг покликати на допомогу — радше ні, він кричав, але ніхто не проходив біля домівки чи не дійшло до людських вух те дитяче волання крізь зачинені вікна та грубі стіни. Одне слово, був рокований на загибель, якби не ви, панни…

— Яка я щаслива, що він знайшовся! — вигукнула Ільза, ледве стримуючи сльози радості.

Дідусь Бредшоу зненацька просунув голову крізь відхилені двері:

— Казав же я вам, що у дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може!

— Щезла одначе! — аж скрикнув доктор Мак-Інтір. — І живим не знайшлася б, якби не ясновидіння цієї панночки. Ні, це справді щось надзвичайне!