Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— А ну тебе до лиха з тою твоєю «книгою», — вибухнула Ільза. — Спускаймося додолу, поснідаємо, якщо запропонують сніданок, — і в дорогу!

Та Емілі, збуджена новою літературною темою, вже забула про все на світі.

— Де ж моя «книга»? — спитала вона розгублено. — Нема її в моїй дорожній торбині… Я пам’ятаю точно: вчора ввечері я не брала її з торбини.

— Чи не вона лежить он там, на столі? — запитала Ільза.

Емілі перевела погляд на стіл і зумілася.

— Ні, це неможливо… Так, справді… Як це сталося? Я не могла помилитися: поза сумнівом, я не витягувала її з торби.

— Либонь, ти все ж таки забула, — байдуже відказала Ільза.

Емілі вражено підійшла до столу. «Книга» лежала розкритою, біля неї — олівець. І раптом щось прикувало до себе погляд Емілі. Нахилилася над столом…

— Чом би тобі не поквапитись і не зашпилити врешті волосся? — нетерпеливилася Ільза. — Я вже готова, як бачиш. На Бога, Емілі, відірвися від своєї «книги» й одягнися нарешті!

Емілі обернулася до неї, тримаючи в руці розгорнену «книгу». Лицем бліда, аж біла, тільки очі її потемніли від переляку й тривоги.

— Ільзо, поглянь, — промовила вона тремтливим голосом.

Ільза приступила ближче й задивилася на сторінку, що її показувала Емілі. На сторінці виявився малюнок, досить майстерно виконаний, — малюнок домівки над річкою, тієї домівки, якою Емілі вчора так захоплювалася. На одному з вікон був намальований чорний хрестик, а збоку, на «полі», — другий хрестик, під яким написано: «Аллан Бредшоу знаходиться тут».

— Що це, до лиха, означає?! — скрикнула Ільза. — Хто це намалював?

— Не… не знаю, — вистогнала Емілі. — Почерк… це мій почерк.

Ільза уп’яла очі в обличчя Емілі й відступила на кілька кроків назад.

— Ти, певно, вві сні це намалювала, — припустила вона.

— Я не вмію малювати — хіба ти не знаєш? — спростувала Емілі.

— Хто ж, як не ти? Пані Мак-Інтір? Не може бути — сумніватися тут не доводиться. Ну, Емілі, це дивовижний, нечуваний випадок! Як думаєш — він справді може знаходитись у тій домівці?

— Яким же побитом він туди забрався? Домівку замкнено на ключ, робітники розійшлися… Зрештою, коло неї не могли не ходити шукачі. Тож він, Аллан, показався б у вікні, загукав би, і його би почули, побачили… Мабуть, я справді намалювала той будиночок уві сні, хоч не збагну, яким робом я могла це вчинити. Але всі думки, всі помисли мої були зосереджені на маленькому Алланові. Так дивно… і моторошно!

— Ти мусиш показати це Бредшоу, — рішуче мовила Ільза.