Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Тобі?!

— Так. Не є він, щоправда, моєю власністю — не те я хотіла сказати. Але часом трапляються домівки, що нам належать, без огляду на те, хто є законним власником. Тобі відоме таке почуття?

Ні, Ільза нічого подібного ніколи не відчувала — поняття не мала, про що йдеться.

— Я знаю, хто є справжнім власником цієї домівки, — мовила вона. — Пан Скубі з Кінгспорту. Збудував її собі для літнього відпочинку. Тітка Нет розповідала про це, коли я гостювала в неї у Вілтні. Будову скінчили заледве пару тижнів тому. Ладна домівочка, втім, як на мене, то замала. Мені до вподоби великі оселі — не люблю тісноти, вузького простору — особливо влітку.

— Але великий дім рідко, дуже рідко коли має свою індивідуальність, — замислено відказала Емілі. — А невеликі будинки завжди її мають. Оця домівка є наскрізь індивідуальною. Усміхається до мене, вітає нас… Мила домівочко, знай: я люблю тебе, розумію тебе. Якби мешкала в ній, то щовечора ставала б край західного вікна — помахати хусткою тому, хто вертається, стомлений, додому. На те і вибито у стіні це вікно, вікно як отвір любові та радісного очікування.

— Коли скінчиш розмову зі своєю домівкою, то мусимо йти, — сказала Ільза. — Насувається буря. Он, поглянь на ті хмари, на збурунену воду затоки. Подібні хвилі бувають лише перед бурею. За хвилину пуститься дощ. Найближчої ночі ми вже на сіні не спатимем, подруго Емілі.

Емілі рушила від любого їй будиночка неохоче, зволікаючи, все озираючись назад, поки могла його бачити. Такий був ладний, сподобний, такий для неї жаданий…

— Як не хочеться йти звідси, Ільзо, цей будиночок кличе мене, гукає, щоб я повернулася.

— Не будь дурепою, — вже роздратовано застерегла Ільза. — От і перші краплі дощу. Якби так не барилася, люба подруго, ми б уже були десь поблизу людського житла. Боже, як зимно стає!

— Ніч буде жахливою, — півголосом провістила Емілі. — Ільзо, де ж він тепер, той бідолашний маленький хлопчик? Так би хотіла почути, що його відшукали!

— Мовчи! — гримнула Ільза. — Ні слова більше. Лихо, страшне лихо, та що ж ми можемо вдіяти?

— Твоя правда: нічого. І це найстрашніше. Скажи: хіба не потворність — ми собі ходимо, збираючи підписи передплатників спеціального номера «Часу», тоді як нещасне хлоп’я блукає десь самітне, голодне і перелякане?

Дійшли до шосе. Решта дня сприятливою не була. Погода не виправдовувала сподівань. Жінки одна за одною відмовлялися від передплати, а чоловіків не було вдома — всі шукали нещасного Аллана.

— Втім, тепер це позбавлене всякого сенсу, — сказала одна з жінок. — Щонайбільше знайдуть його тіло. Прожити аж досі він не міг. Ох, я не годна ні їсти, ні готувати, ані шити, коли подумаю про його сердешну матір. Кажуть, вона спала з розуму — чи майже спала, — а що ж тут дивного?

— Либонь, тільки стара Маргарет Мак-Інтір зберігає цілковитий спокій, — зауважила літня жінка, що шила собі край вікна. — Я гадала, вона теж побиватиметься. Бо дуже любила малого Аллана.

— Ех, Магарет Мак-Інтір вже п’ять років як схибнулася з глузду. Не переймалася навіть долею власного сина, який замерз на смерть у Клондайку. Виглядає на те, що її почуття так само замерзли, закрижаніли. З тієї пори вона є напівбожевільною. Ось і тепер вона усміхнеться і повідає нам, ніби дала шльопанця королю.

Жінки засміялися. Емілі нюхом новелістки одразу вчула, що тут можна дізнатися щось цікаве, та Ільза квапила в дорогу.

— Мусимо поспішати, Емілі, а то нізащо не дійдемо до Сент-Клера завидна.

Втім, незабаром усвідомили, що не добутися їм сьогодні до Сент-Клера, ніяк не добутися. Адже мали здолати ще три милі дороги, а сонце вже спускалося за обрій і вечірнє небо віщувало негоду.

— Не дійти нам сьогодні до Сент-Клера, — оголосила Ільза рішуче. — За чверть години вже споночіє, а дощ починає лити, наче з відра. І буревій он зривається. Ходім до тієї домівки — попросимось на нічліг. Домівка виглядає непогано — зовні чиста, охайна — може, нас там прихистять.