Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Твоя правда, діду, поза тим, надворі вже двадцяте сторіччя. Невдовзі Аллан повернеться. Буде весело бавитись поміж нас усіх. До речі, а звати вас як, мої панни? Барнлі? Стар? То ви знаєте Мурреїв? О, племінниця!

Вигук пані Голлінгер був надзвичайно промовистим. Одразу видобула не абищо, а срібний столовий посуд і заметушилася коло поважних гость.

Емілі та Ільза їли вечерю з великим апетитом, дід Бредшоу приглядався до них наче з підозрою.

— Де мій синок… надворі ж мокро і зимно… де мій маленький синочок? — пролунав із суміжної кімнати жіночий голос, що віяв такою розпукою, аж Емілі в дрож кинуло.

— Він повернеться, Кларо, його знайдуть — от побачиш! — лагідно відказала пані Голлінгер.

— Ні, не повернеться, не повернеться вже ніколи. Помер, помер. Убила його та вівторкова холоднеча. О Боже, змилуйся! Такий був ласкавий хлопчик! Безліч разів научала його, щоб не озивався, доки його не спитають, а тепер не озветься до мене ніколи, ніколи в житті! Не дозволила йому тримати песика в домі, а він так цього прагнув! Тепер вже нічого йому не треба — тільки могилки та домовинки!

— Я не можу це слухати, Ільзо, — прошепотіла Емілі. — Не можу. Краще вийдемо звідси — на вітер і зливу. Бо це доведе мене до божевілля.

Пані Голлінгер повернулася до кімнати, усміхнулася лагідно.

— Отак побиватиметься, бідолаха, цілу ніч. Але ви не будете її чути. Я проведу вас до кімнатки під самим дахом — гаразд?

Ільза потягнула Емілі за рукав, і вони рушили слідом за пані Голлінгер, уникаючи настороженого погляду старого Бредшоу.

Коли за люб’язною, але не в міру говіркою пані Голлінгер зачинилися двері, дівчата зітхнули з полегкістю. Широке ліжко попід вікном немовби запрошувало до відпочинку, до сну. Ільза, що тремтіла, наче в пропасниці, мерщій пірнула під ковдру. Емілі пішла за її прикладом, а втім, неспішно, поволі. Ільза, змучена до краю, заснула миттєво, Емілі ж довго не могла стулити повік. Лежала й розмірковувала про нещасне дитя й невтішну, згорьовану матір. Молилася палко, аби Всевишній зіслав розраду тим людям, під чиєю покрівлею вона дістала притулок. Намагалася просвітити своїм поглядом темряву за вікном…

— О Боже, вчини так, щоб вони його відшукали. Боже, зглянься над цими людьми й поверни їм сина, — ревно благала Емілі, благала з тим більшим відчаєм, чим важчою для справдження видавалася їй власна молитва. Кінець кінцем, виснажена моральними гризотами й цілим днем безустанного ходіння, поринула у тяжкий, неспокійний сон.

Розділ 14

Жінка, що дала шльопанця королю

Назавтра Емілі пробудилася в кімнатці під дахом — пам’ятала, нібито вві сні шукала і знайшла пропалого хлопчика, та не могла пригадати, де саме. Ільза ще спала скраю ліжка, золоте хвилясте її волосся розсипалося на подушці. Емілі силкувалася зосередитись і таки згадати подробиці свого сновиду. Обвела поглядом кімнату… відтак дійшла висновку, що снить надалі.

Край маленького столика, накритого білим мереживним обрусом, сиділа жінка — немолода, огрядна. На рідкому, просивому волоссі мала вона очіпок, який у Шотландії на початку нинішнього століття носили вдови. Одягнена була у червону сукню, зверх сукні — білосніжний фартух. Вираз обличчя — мало не королівський. Шкіра обличчя була блідою, аж ніби крейдяною, у зморшках, однак Емілі з властивою їй моторністю реакцій вмить запримітила жвавість та енергію, що випромінювали її риси. Зауважила й вираз очей: погляд жінки нехибно свідчив про якийсь душевний струс, якого зазнала вона у минулому. То була, поза сумнівом, пані Мак-Інтір, що про неї розповідала пані Голлінгер. Що ж: у такому разі пані Мак-Інтір являла собою вельми шановану особу.

Пані Мак-Інтір сиділа, склавши руки на колінах. Дивилася на Емілі, не відриваючи погляду ні на мить. У тому погляді вчувалося щось чудне, щось таке, що важко означити словом. Емілі пригадала, що пані Мак-Інтір вважали не цілком здоровою психічно. Що робити? Емілі почувалася ніяково. Нараз пані Мак-Інтір перервала її вагання.

— Ти мала горян серед твоїх предків-шотландців? — запитала вона несподівано повним, дзвінким голосом з розкішною вимовою, притаманною шотландцям-горянам.

— Так, — визнала Емілі.

— Ти пресвітеріанка?