Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Напевно… Втім, не маю на те охоти. Я можу дати їм облудну надію, а облудною вона виявиться безсумнівно. Це приголомшило мене… Якийсь дитячий острах! От зараз би сіла просто на підлогу й заплакала… Якщо він там аж з вівторка, то вже помер од виснаження.

— Ну, в кожному разі щось би дізналися про нього! А якби виявилося, що він там… і, попри все, живий, то я знала би, що ти істота несамовита!

— Не кажи так, я не можу це чути, — благала Емілі, тремтячи всім тілом.

Коли зайшли до кухні, там не було нікого. Втім, за хвилину ввійшов молодий чоловік. То був, без сумніву, доктор Мак-Інтір, що про нього мовила пані Голлінгер. Вираз обличчя він мав приємний і мудрий, очі з-за скелець пенсне дивилися вельми проникливо, а все ж виглядав сумним і змученим.

— Доброго ранку, — привітався він. — Сподіваюсь, ви відпочили добре, і вам ніщо не заважало. А в нас панує смуток і жалоба, інакше й бути не може.

— Не знайшли хлопчика? — з тривогою запитала Ільза.

— Ні. І вже не сподіваємось його знайти. Не міг він пережити дві ночі — у голоді й холоді. Моя безталанна сестра напівпритомна від розпачу. Шкода, що ваше пробування у нас припало на такий нещасливий час і триває в геть несприятливих обставинах. Але ж пані Голлінгер, мабуть, не допустила, щоб вам чогось бракувало? Бабця Мак-Інтір була б невтішна, якби ви не мали у нас достойного відпочинку. Славетна була свого часу великою і щирою своєю гостинністю. Та ви, напевно, її не бачили. Адже вона нечасто виходить до гостей…

— Ні, ми бачили її, — неуважно, думаючи про своє, відповіла Емілі. — Нині прийшла до нас, до горішньої кімнати, й розповіла, як дала шльопанця королеві.

Доктор Мак-Інтір неголосно засміявся.

— То ви сподобилися великої честі! Не кожному наша бабця оповідає ту історію. Вона, як старий моряк, одразу й нехибно бачить, на чию увагу можна розраховувати. А втім, їжте, будь-ласка, — ось перший сніданок. Я вже, певно, набрид вам своєю балаканиною…

— Ще хвилинку, пане докторе, — спішно промовила Ільза. — Ми хотіли б вам показати…

Доктор Мак-Інтір наблизив здивоване обличчя до «книги Джиммі».

— Що це? Не розумію…

— Ми теж не годні зрозуміти. Хіба що… Хіба що Емілі намалювала це уві сні.

— Уві сні? — доктор Мак-Інтір був ошелешений до такої міри, що спромігся лише на відлуння.

— Атож. Нікого іншого в кімнаті не було — крім вашої бабці. Хіба вона вміє малювати…

— Ні, не вміє. Й ніколи не бачила тієї домівки. Це ж бо власність пана Скубі — там, за мостом Малверн, — так?

— Саме так. Ми бачили цей дім учора.

— Але нашого Аллана там бути не може, домівку від серпня зачинено на всі замки, робітники давно вже звідти пішли…

— Я знаю, — простогнала Емілі. — Та я стільки думала про Аллана перед тим, як заснути… Гадаю, то був лише сон… Врешті-решт, я нічого не розумію… Однак ми мусили показати вам цей малюнок.