Розділ «Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book»

— Завтра прибуваємо, — сказав Леон. — Я чув про це від радиста.

— А я від перукаря, — відказав Нік.

Леон засміявся і звернувся по-польському до чоловіка в сусідньому шезлонзі. Той нахилився вперед і всміхнувся Нікові.

— Він не розмовляє по-англійському, — мовив Леон. — Каже, що чув про це від Гебі.

— А де Гебі?

— Нагорі в шлюпці з кимось.

— А Галінський?

— Мабуть, з Гебі.

— Ні, — сказав Нік. — Вона казала, що не зносить його.

Гебі була єдина дівчина на судні. Вона мала біляве волосся, що завжди спадало їй на плечі, гарну поставу, дзвінкий голос, і про неї ходили різні чутки. Тітка, яка супроводила її до батьків у Париж, не виходила з каюти від самого початку плавання. Батько Гебі мав якесь відношення до французького флоту, і вона завжди обідала за столом капітана.

— Чому їй не подобається Галінський? — спитав Леон.

— Вона казала, що він схожий на кашалота. Леон знов засміявся.

— Ходім пошукаємо його й розкажемо про це.

Вони підвелися й попрямували до поручнів. Угорі над ними висіли шлюпки, готові до спуску на воду. Судно хитнулося, палуба похилилась, і шлюпки почали добряче розгойдуватись. Вода внизу тихо пінилась і засмоктувала величезні плями водоростей, що блискотіли фосфоричним світлом.

— Швидко йдемо, — сказав Нік, дивлячись на воду.

— Ми тепер у Біскайській затоці, — відказав Леон. — Завтра, напевне, побачимо землю.

Вони обійшли всю палубу, знов спустилися на корму і задивились на фосфоричний струмінь, що вивертався позаду, наче зораний грунт під плугом. Над ними була гарматна платформа, де походжали два матроси, й обриси гармати чорніли в мерехтливому морському сяєві.

— Йдемо зигзагами, — Леон уважно дивився на воду».

— Цілу добу.

— Кажуть, що ці судна перевозять німецьку пошту і тому їх ніколи не топлять.