Розділ «Острови в океані»

— Коли завгодно, — відказав Томас Хадсон. — Але краще буде, коли ти знатимеш, де воно все діялось. Так от, навколо Гонконга багато всіляких острівців та заток, і вода в них прозора й дуже гарна. А Нова Територія — це вкритий пагорбами й гаями півострів, який випинається в море з материка. Що ж до острова, на якому зведено Гонконг, то він лежить у довгій і глибокій голубій затоці — вона тягнеться від Південно-Китайського моря аж до Кантону. Взимку погода там здебільшого така, як оце в нас, коли з півночі находить буревій з дощем, отож спати було холоднувато.

Вранці я прокидався і навіть за дощу йшов на рибний базар. Риба там у них майже така сама, як і в нас, а їдять вони переважно червоного окуня. Але є там ще гладенні лискучі помпано й величезні креветки — таких я ніде більш не бачив. Особливо гарний той базар рано-вранці, коли рибу приносять свіжу, тільки-но виловлену, і вона вся вилискує. Були там і такі породи, яких я не знав, але небагато, і там-таки продавали й диких качок, зловлених у сільця. Серед них траплялись і шилохвости, і чирки, і свищі, — качури й качечки в зимовому пір'ї, — а ще були інші, яких я ніколи й не бачив; своїм тонким і химерним забарвленням вони скидалися на наших валюшнів. Я роздивлявся на цих птахів, на їхнє неймовірне пір'я та гарні очі, оглядав лискучу й пругку свіжовиловлену рибу та добірну городину, підживлену людськими нечистотами, що їх там називають «нічним добривом», і всі ті овочі були гарнющі, немов змії. Я ходив на базар день у день, і щоразу мав з того втіху.

Майже кожного ранку я бачив на вулицях похоронні процесії. Люди йшли убрані в біле, і оркестр вигравав веселі мелодії. Того року на похоронах найчастіше грали «Настали знов щасливі дні», і ця мелодія переслідувала тебе до самого вечора, бо люди помирали без ліку; А тим часом на острові, як казали, жило чотириста мільйонерів — це крім тих, що в Каулуні.

— Millonarios chinos?[131]

— Здебільшого китайські. Та були й усілякі інші мільйонери. Я сам мав серед них чимало знайомих, і ми часто обідали разом у розкішних китайських ресторанах. Там є кілька ресторанів, не гірших за ті, що відомі в усьому світі, а кантонська кухня просто таки чудова. Моїми найкращими приятелями того року були десять мільйонерів, і всіх їх я знав тільки на ініціали: Х.М., М.Й., Т.В., Х.Дж. і так далі. Так називають там усіх визначних китайців. Приятелював я і з трьома китайськими генералами, один з них довго жив у Лондоні, в Уайтчепелі[132], дуже пристойний чоловік, він був там інспектором поліції; і з п'ятьма чи шістьма пілотами Китайської національної авіакомпанії, що отримували шалені гроші, але платили їм за діло; і з одним полісменом, і з напівбожевільним австралійцем, і з багатьма англійськими офіцерами, і з… Та годі вже, не надокучатиму тобі дальшим переліком. У Гонконзі я мав стільки близьких і добрих приятелів, скільки ніколи не мав ні перед тим, ні потім.

— Cuándo viene el amor?[133]

— Та от ніяк не надумаю, з котрого amor почати. Ну гаразд. Зараз буде тобі amor.

— Тільки розповідай цікаво, бо Китай мені вже трохи набрид.

— Якби ти побувала там, він би тобі не набрид. Ти полюбила б його, як і я.

— Чого ж ти там не лишився?

— Не можна було лишатися, бо туди з дня на день могли вдертись японці.

— Todo está jodido por la guerra[134]

— Атож, — сказав Томас Хадсон. — Згоден з тобою. — Він ще ніколи не чув від Цнотливої Ліл таких міцних висловів, і це його здивувало.

— Me cansan con la guerra[135].

— Мені теж, — мовив Томас. — Страшенно набридла. А от згадувати Гонконг ніколи не набридає.

— То розкажи мені ще про нього. Це bastante interesante[136]. Просто мені хотілося послухати про кохання.

— А насправді там було так цікаво, що на кохання майже не лишалося часу.

— З ким ти любився там уперше?

— З однією дуже високою на зріст і вродливою китаянкою. Вона дотримувалась європейських поглядів, була дуже емансипована, але нізащо не хотіла приходити спати зі мною до готелю, бо тоді, мовляв, усі знатимуть, та й до себе в дім ночувати мене теж не пускала — боялася, що дізнаються слуги. А тим часом її собака вівчарка вже знав про нас і дуже нам заважав.

— Де ж ви любилися?