Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

Полковник, лежачи під ковдрою, яка захищала їх від вітру, б усвідомлюючи, що єдина жертва, на яку здатен чоловік для жінки, крім тих, які він робить для батьківщини чи рідної землі, це вберегти її, не припиняв гри.

— Не треба, любий, — сказала дівчина. — Я думаю, що не витримаю.

— А ти не думай ні про що. Ні про що в світі.

— Я вже не думаю.

— Не думай.

— Мовчи.

— Тобі гарно?

— Сам знаєш.

— Ти певна?

— Мовчи. Мовчи.

«Так, — думав він. — Мовчи. Мовчи».

Вона мовчала. І він мовчав, і коли великий птах майнув за зачиненим вікном гондоли і зник удалині, обоє не сказали ні слова. Він обережно піддержував її голову здоровою рукою, а покаліченою тримався острівця.

— Поклади руку там, де вона повинна бути, — попросила дівчина.

— Спробуємо?

— Ні. Просто пригорни мене міцно і спробуй кохати по-справжньому.

— Я кохаю тебе по-справжньому, — сказав він.

І коли гондола круто повернула ліворуч, а вітер ударив йому в праву щоку, коли його старечі очі спіймали обриси Палацу дожів і усвідомили, що то він, полковник додав:

— Тепер ти з завітряного боку, доню.

— Надто швидко. Ти не знаєш, що почуває жінка?

— Ні. Тільки те, що ти мені кажеш.