Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Так.

— Ти сидиш не з того боку. Поміняймось місцями.

— Оце розумний наказ, простий і зрозумілий.

Пересідаючи, вони намагалися посуватись так обережно, щоб не розхитати гондоли, і це їх розважало.

— Ну от, — сказала вона. — А тепер обійми мене міцно здоровою рукою.

— Ти певна, що знаєш, чого хочеш?

— Знаю. А ти вважаєш, що це нескромно? Слово «нескромно» я теж вивчила від гувернантки.

— Ні,— сказав він. — Це чудово. Натягни вище ковдру — відчуваєш, який сильний вітер?

— Він дме з гір.

— Так. І ще з якоїсь далекої далини.

Полковник слухав, як плюскочуть за бортом хвилі, відчував різкі пориви вітру і знайомий дотик грубої ковдри, а потім його огорнуло прохолодне тепло знадливого дівочого тіла і пружних грудей, яких легенько торкалася його ліва рука. Він провів скаліченою рукою по її волоссю раз, вдруге і втретє, а тоді поцілував її з мукою, гіршою за розпач.

— Дозволь тепер я тебе поцілую, — сказала вона, зовсім сховавшись під ковдру.

— Ні,— сказав він. — Я тебе.

Вітер був крижаний і боляче шмагав по обличчю, але під ковдрою вітру не було, там не було нічого, крім його скаліченої руки, що серед широкої річки шукала острівця з високими стрімкими берегами.

— Ось так, — мовила вона.

Він ще раз поцілував її, шукаючи далі острівця, наткнувся на нього, знов загубив, знайшов остаточно. Остаточно й надаремне, подумав він, остаточно й назавжди.

— Кохана моя, — мовив він, — наймиліша… Можна?

— Ні. Пригорни мене міцніше й тримайся острівця.

Полковник не озивався, бо його полонило таїнство, на якому він був присутній, та єдина загадка, в яку він вірив, крім віри в мужність, на яку інколи міг здобутися чоловік.

— Не ворушись, — мовила дівчина, — або ні, ворушись.