Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Можеш сказати це голосно. Я певна, що офіціанти не будуть дуже вражені.

— Віднесіть портрет нагору, — сказав полковник. — Велике спасибі, що принесли його сюди. Якщо ціна буде приступна, я куплю його.

— Приступна, — відповіла дівчина. — А може, хай пересунуть стільці з портретом так, щоб твоєму землякові було краще видно? Gran Maestro дасть йому адресу художника, і він відвідає його ательє.

— Портрет дуже гарний, — сказав Gian Maestro. — Але його треба віднести до номера. Не слід давати волю шампанському.

— Віднесіть його в мій номер.

— Ти забув сказати: «будь ласка».

— Дякую, що помітила, — сказав полковник. — Портрет мене так схвилював, що я не відповідаю за свої слова.

— Не відповідаймо ні за що.

— Згода, — сказав полковник. — Хай за все відповідає Gian Maestio. Він завжди за все відповідав.

— Ні,— мовила дівчина. — Він сказав це не лише з почуття відповідальності, а й зі злості. В цьому місті у кожному з нас сидить якась злість. Може, він не хотів, щоб той чоловік хоч крадькома поглянув на чуже щастя.

— Хоч би яке воно було.

— Я навчилася цього виразу в тебе, а тепер ти перейняв його в мене.

— Так воно завжди буває,— сказав полковник. — Що виграєш у Бостоні, те програєш у Чікаго.

— Не розумію.

— Це дуже важко пояснити, — сказав полковник. — Хоча ні,— додав він. — Пояснювати — головне в моєму ремеслі. Хто сказав, що не можна пояснити? Це наче футбол. У Мілані виграли, в Туріні — програли.

— Я не люблю футболу.

— І я також, — сказав полковник. — Особливо зустрічі між командами армії й флоту. І коли бундючні штабники вживають футбольні терміни. Правда, їм тоді легше розуміти одне одного.

— Сьогодні ввечері нам буде гарно. Хоч би там що.

— То прихопімо з собою цю пляшку.

— Добре, — сказала дівчина. — І великі келихи. Я попереджу Gian Maestio. Візьмімо пальта і їдьмо кататись.