Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Вони не хочуть іти! Вони всі моляться!

Тоді інший п'яниця загорлав:

— Женіть їх звідти! Женіть, та й усе! Годі їм молитися!

Але з ayuntamiento все ще ніхто не виходив; та ось я побачила на дверях іще одного чоловіка.

То був дон Федеріко Гонсалес, власник млина й бакалійної крамниці, найзапекліший фашист у нашому місті. Він був високий і худорлявий, а волосся начісував з одного боку голови на другий, щоб прикрити лисину. Він вийшов босий, як його взяли з дому, в нічній сорочці, заправленій у штани. Він ішов попереду Пабло, піднявши руки над головою, а Пабло підштовхував його дулом рушниці в спину, і так вони йшли, аж поки дон Федеріко увійшов поміж шеренги. Та коли Пабло залишив дона Федеріко й повернувся до дверей ayuntamiento, той не зміг іти далі й зупинився, звівши очі догори й піднісши руки, наче хотів ухопитися за небо.

— В нього ноги здерев'яніли, — сказав хтось.

— Що це з вами, доне Федеріко? Не можете йти? — крикнув другий.

Але дон Федеріко стояв на місці, піднісши руки, і тільки губи в нього ворушилися.

— Ну, давай, — крикнув йому зі сходів Пабло. — Іди!

А дон Федеріко все стояв, наче до місця прикипів. Якийсь п'яниця штрикнув його ціпилном у спину, і дон Федеріко рвонувся, як норовистий кінь, але вперед не рушив, а так і зостався на місці з піднесеними руками, дивлячись на небо.

Тоді той селянин, що стояв коло мене, сказав:

— Неподобство! Я проти нього нічого не маю, але це видовисько треба кінчати. — І він вийшов зі свого ряду, пропхався до дона Федеріко і сказав: — 3 вашого дозволу. — І, розмахнувшись, ударив його києм по голові.

Дон Федеріко опустив руки, притис їх до лисого тім'я, пригнув голову і, захищаючи її руками — довге рідке волосся, що прикривало його лисину, стирчало між пальцями, — кинувся бігти між двома шеренгами. Його молотили ціпами по спині й плечах, аж поки він не впав, і тоді ті, що стояли в кінці, підняли його й скинули з кручі. Він не вимовив жодного слова, відколи Пабло виштовхнув його з дверей дулом рушниці. Тільки не міг іти. Певно, ноги не слухались.

Після дона Федеріко я побачила, що в кінці шеренги над урвищем зібралися справжні шибайголови, і пішла до аркади ayuntamiento, відштовхнула двох п'яниць від вікна й зазирнула туди сама. У великому залі ayuntamiento всі стояли на колінах, півколом, і молилися. Священик теж стояв на колінах і молився разом із ними. Пабло й один швець на прізвисько Cuatro Denos, Чотирипалий, — він тоді весь час був із Пабло, — і ще двоє стояли з рушницями, і я почула, як Пабло запитав священика: «Хто піде зараз?» — але священик усе молився й нічого йому не відповідав.

— Слухай, ти, — сказав Пабло священикові своїм хрипким голосом. — Хто піде зараз? Хто приготувався?

Священик не відповідав Пабло, наче його там і не було, і я бачила, що Пабло починає сердитися.

— Ми підемо всі разом, — підвівши голову й уриваючи молитву, сказав йому дон Рікардо Монтальво, наш поміщик.

— Que va, — сказав Пабло. — По одному, тільки-но приготуєтеся.

— Тоді зараз піду я, — сказав дон Рікардо. — Вважай, що я вже готовий.

Священик благословив його, коли він сказав це, а потім ще раз, коли він підвівся. Він не переривав молитви, тільки дав йому поцілувати розп'яття, і дон Рікардо поцілував розп'яття, обернувся до Пабло й сказав: