Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ні?

— Ніяких мостів ти тут не підриватимеш, — ще раз промовив із притиском Пабло.

— А ти що скажеш? — спитав Роберт Джордан у Паблової жінки, яка стояла біля вогнища, величезна й нерухома.

Вона обернулася до них і сказала:

— Я — за міст.

Вогонь освітлював її обличчя, і воно пашіло й наче світилося зсередини — смагляве й гарне зараз, таке, яким йому й належало бути.

— Що ти сказала? — спитав її Пабло, і, коли він обернувся до неї, Роберт Джордан побачив вираз його обличчя; то було обличчя людини, яку зрадили, і він побачив краплі поту в нього на лобі.

— Я за міст і проти тебе, — сказала Паблова жінка. — Оце і все.

— Я також за міст, — озвався чоловік з пласким обличчям і перебитим носом, гасячи цигарку об стіл.

— Мене міст не обходить, — сказав один із братів. — Я за Паблову mujer.

— Я теж, — сказав другий брат.

— І я теж, — сказав циган.

Роберт Джордан стежив за Пабло і водночас опускав праву руку все нижче й нижче, готовий до всього в разі потреби, майже сподіваючись, що така потреба виникне, відчуваючи, що це, можливо, був би найпростіший і найлегший вихід, але не бажаючи псувати справи, яка вже начебто налагодилася, бо знав, як швидко ціла родина, цілий клан чи цілий загін може при найменшій сварці згуртуватися проти чужака, і все ж думаючи, що те, що можна було б зробити тією рукою, було б найпростіше, найкраще й хірургічно найслушніше, якщо вже до того дійшлося; він стежив за Пабловою жінкою, яка стояла біля вогнища, і бачив, що в міру того, як їй складають присягу на вірність, вона червоніє від гордості, як червоніють здорові, міцні люди.

— Я за Республіку, — щасливим голосом сказала Паблова жінка. — А міст — це для Республіки. Опісля матимем час і на інші справи.

— Ти… — гірко сказав Пабло, — ти… в тебе мозок бика й серце повії. Ти сподіваєшся, що буде щось після того, як ми підірвемо міст? Чи ти хоч трохи уявляєш собі, що буде опісля?

— Те, що мусить бути, — сказала Паблова жінка. — Що має бути, те й буде.

— І тобі байдуже, що на нас почнуть полювати, як на диких звірів, після цього діла, з якого ми не матимем ніякої користі? Тобі байдуже, що ми можемо загинути через отой міст?

— Байдуже, — сказала Паблова жінка. — І не залякуй мене, боягузе.

— Боягузе, — гірко повторив Пабло. — Ти називаєш людину боягузом лише тому, що вона розуміється на тактиці. Тому, що вона бачить наперед наслідки дурості. Бачити, в чому дурість — це не боягузтво.

— А бачити, де сміливість, а де боягузтво — не дурість, — сказав Ансельмо, не втримавшись від красного слівця.