Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ти шукаєш смерті? — суворо спитав Пабло, і Роберт Джордан відчув, що він не просто питає.

— Ні.

— То прикуси язика. Ти забагато базікаєш про речі, яких не розумієш. Невже ти не бачиш, яке це серйозне діло? — майже благально запитав він. — Невже тільки сам я і розумію, яке воно серйозне?

Мабуть, що так, подумав Роберт Джордан. Мабуть, що так, любий Пабло. Але я теж розумію. Ми обидва розуміємо, і жінка прочитала це на моїй долоні, та поки що не розуміє. Ні, вона ще не розуміє.

— Хіба не я ваш командир? — спитав Пабло. — Я знаю, що кажу. А ви не знаєте. Старий верзе дурниці. Цей старий здатний тільки бути кур'єром і провідником для чужинців. Цей чужинець прийшов сюди, щоб зробити те, що піде на користь чужинцям. І заради цього він ладен пожертвувати нами. А я за те, що піде на користь нам усім, я за безпеку.

— Безпеку! — сказала Паблова жінка. — Яка ж тут безпека? Тепер тут шукає безпеки стільки народу, що це вже само собою небезпечно. Той, хто шукає безпеки, втрачає все.

Вона вже стояла біля столу з ополоником у руці.

— Ні, безпеку можна знайти, — сказав Пабло. — Треба тільки знати, як уникнути небезпеки. Матадор теж знає, що робить, коли не хоче ризикувати даремно й уникає небезпеки.

— Доки не напореться на ріг, — гірко сказала жінка. — Скільки разів я чула від матадорів такі слова, і все одно вони не уникли рогів. Скільки разів Фініто казав, що тут уся справа в умінні і що бик ніколи не вбиває людину, людина сама лізе на роги. Вони завжди вихваляються, а кінець один. І потім ми ходимо до лікарні відвідувати їх. — Вона заговорила іншим голосом, немовби стояла біля ліжка пораненого: — Мій герою! — вигукнула вона. Потім: — Buenos, compadre [9]. Як живеш, Пілар? — кволим голосом пораненого матадора. — Як же це сталося, Фініто, chico[10], як же ти вскочив у таку халепу? — знову своїм звичайним голосом. — Потім тихенько: — То дурниця, Пілар, то дурниця. Вийшло якось ненароком. Я вбив його дуже добре, ти ж знаєш. Краще за мене ніхто б не вбив. Я вбив його так як належить, і він був уже мертвий, вже поточився, вже падав під своєю вагою, і тоді я відійшов від нього — знаєш, так поважно гордо, і раптом він ударив мене рогом іззаду і простромив наскрізь, аж до печінки. — Вона засміялася й повела далі вже не писклявим, майже жіночим голосом матадора, а своїм лунким басом. — А ти торочиш мені про безпеку. Хто-хто, а я знаю що таке страх і що таке безпека, — недаремно ж я прожила дев'ять років з трьома матадорами, найдешевшими в світі матадорами! Базікай про що завгодно, тільки не про безпеку. Ех, ти! Я покладала на тебе такі надії, а що з тебе вийшло! За один рік війни ти став ледарем, п'яницею і боягузом!

— Ти не маєш права таке казати, — мовив Пабло. — Особливо перед ними й перед чужинцем.

— Чому не маю? — вела далі Паблова дружина. — Ти хіба нічого не чув? Невже ти ще й досі вважаєш себе командиром?

— Так, — сказав Пабло. — Наказую тут я.

— Кинь жартувати, — сказала жінка. — «Наказую тут я!» Хіба ти не чув, що сказали la gente?[11] Тут ніхто не командуватиме, крім мене. Залишайся з нами, коли хочеш, їж хліб, пий вино, — тільки не обжирайся й не впивайся, — і, коли хочеш, допомагай нам у роботі. Але командую тут я.

— Варт би було застрелити вас обох, і тебе, і твого чужинця, — похмуро сказав Пабло.

— Спробуй, — мовила жінка. — Побачиш, що вийде.

— Дайте мені води, — сказав Роберт Джордан, не спускаючи очей з чоловіка із похмурим обличчям і з жінки, що стояла горда, певна себе і владно стискала в руці ополоник, немов берло.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка і, коли дівчина ввійшла до печери, сказала: — Дай води цьому товаришеві.

Роберт Джордан поліз до кишені по флягу і, виймаючи її, розстебнув кобуру й пересунув її на стегно. Він налив абсенту в кухоль, узяв другий кухоль, який дівчина подала йому, й почав потроху доливати воду в абсент. Дівчина стояла поруч, стежачи за його рухами.

— Іди, — сказала Паблова жінка, показавши на вихід ополоником.

— Там холодно, — сказала дівчина й низько нахилилася до Роберта Джордана, щока до щоки, дивлячись у кухоль, де абсент каламутнів від води.