Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ти його добре знаєш?

— Так. Давно. І я йому довіряю.

— І словам його теж?

— Так, друже. А от із Пабло справи кепські, ти сам бачив.

— Що ж робити?

— Треба весь час стерегти динаміт.

— Хто ж його стерегтиме?

— Ти. Я. Жінка й Агустін. Бо він сам бачить небезпеку.

— Ти знав, що так буде, коли ми йшли сюди?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Я не знав, що зайшло так далеко. Та ми однаково мусили прийти сюди. Тут, у горах, їх тільки двоє — Пабло й Ель Сордо. Без них не обійдешся, якщо не можеш діяти самотужки.

— А Ель Сордо який?

— То добрий чоловік, — сказав Ансельмо. — Наскільки Пабло поганий, настільки той добрий.

— Отже, ти вважаєш, що Пабло вже дійшов до ручки?

— Я цілий вечір думав про це, і мені здається, що так. Пригадай усе, що ми чули.

— Може, краще було б піти геть, сказати, що ми передумали, що не будемо підривати цього мосту, а самим набрати людей в інших загонах?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Він тут хазяїн. Ти й кроку не ступиш тут, щоб він не знав. Але кожен крок треба зважувати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вони підійшли до входу в печеру, завішаного попоною, з-під якої пробивалося світло. Обидва рюкзаки лежали під деревом, вкриті брезентом, і Роберт Джордан став навколішки й помацав вологу, затвердлу тканину. Він сунув у темряві руку під брезент, намацав зовнішню кишеню одного э рюкзаків, вийняв звідти обтягнуту шкірою флягу й сховав її до задньої кишені штанів. Відімкнувши замки з довгими дужками, що з'єднували кільця в рюкзаках, і розв'язавши шнурки, які стягували їх, він засунув руку до одного і навпомацки перевірив його вміст. Майже на самому споді він намацав бруски в торбинках, загорнуті в його спальний мішок; знову затягнувши шнурки й застебнувши замок, він заліз обома руками до другого рюкзака й намацав там гострий край дерев'яної скриньки із старою підривною машинкою, коробку від сигар із капсулями — кожен циліндрик обмотаний двома дротиками (все це було запаковане так само дбайливо, як колись у дитинстві пакував він свою колекцію пташиних яєць), потім — ложе автомата, відділене від ствола й загорнуте в шкіряну куртку; два диски й п'ять патронних обойм у внутрішній кишені великого рюкзака; маленькі мотки мідного дроту й великий моток світлого ізольованого — другій кишені. В тій самій кишені, де був дріт, він намацав обценьки й два дерев'яні шила просвердлювати дірки в брусках динаміту, і, нарешті, з останньої кишені вийняв велику коробку російських цигарок — із тих, що йому дали у штабі Гольца; затягши шнурки, він застебнув замок і клапани й знову прикрив обидва рюкзаки брезентом. Ансельмо вже ввійшов до печери.

Роберт Джордан підвівся, щоб піти слідом за ним, потім передумав і, скинувши брезент з обох рюкзаків, насилу підняв їх, по одному кожною рукою, і важко рушив до печери. Він поставив один рюкзак на землю, відкинув попону, потім нахилив голову і,тримаючи обидва рюкзаки за шкіряні лямки, ввійшов до печери.

В печері було тепло й повно диму. Під одною стіною стояв стіл, на ньому горіла лойова свічка, встромлена в шийку пляшки, а за столом сиділи Пабло, циган Рафаель і троє незнайомих чоловіків. Свічка кидала тіні на стіну за їхніми плечима. Ансельмо ще не встиг сісти й стояв праворуч від столу. У далекому кутку печери Паблова жінка схилилася над вогнищем, де жевріло вугілля. Дівчина стояла поряд неї навколішки, мішаючи щось дерев'яною ложкою в залізному казанку. Коли Роберт Джордан з'явився на порозі, вона підняла ложку і подивилася на нього, і він з порога побачив дівоче обличчя, освітлене вогнем, що його роздмухувала жінка, побачив її руки й краплі, що падали з ложки в казанок.