Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Агустін уже сидів верхи, але йому не хотілося від'їжджати. Він перехилився з сідла до дерева, під яким лежав Роберт Джордан.

— Рушай, viejo, — сказав Роберт Джордан. — На війні це звичайне діло.

— Que puta es la guerra, — сказав Агустін. — Війна — це паскудство.

— Так, друже, так. Але тобі треба квапитися.

— Salud, Ingles, — сказав Агустін і підніс угору стиснутий кулак.

— Salud,— мовив Роберт Джордан. — Ну, рушай.

Агустін круто повернув коня, опустив кулак таким рухом, ніби вилаявся при цьому, й повільно поїхав уперед. Решти давно вже не було видно. Доїхавши до завороту, він оглянувся й помахав Робертові Джордану кулаком. Роберт Джордан теж помахав йому у відповідь, і Агустін зник слідом за іншими…

Роберт Джордан подивився вниз, туди, де біля підніжжя зеленого схилу видніла дорога і міст. Так буде добре, подумав він. Лягати ницьма ризиковано, надто ця штука випинається, та й дивитися так зручніше.

Він відчував втому, і кволість, і спустошення після всього, що було, і після їхнього від'їзду, і в роті присмак жовчі. Ось тепер і справді нічого важкого нема. Хоч би як повернулася справа, для нього вже нічого важкого нема. Всі поїхали, він сам сидить тут, під сосною, прихилившись до стовбура. Він подивився вниз, на зелений схил, побачив сірого коня, якого добив Агустін, а ще нижче дорогу, а за нею другий схил, порослий густим лісом. Потім він перевів очі на міст і на дорогу за мостом і почав стежити за тим, що діється на мосту й на дорозі. Звідси він бачив ваговози, що збилися за заворотом. Їхні сірі борти видніли крізь дерева. Потім він подивився в другий бік, де дорога положисто підіймалась угору. Звідти вони й прибудуть, тепер уже скоро, подумав він.

Пілар дбатиме про неї краще, ніж будь-хто. Ти сам знаєш. Пабло, мабуть, усе обміркував, інакше б він не ризикував. Щодо Пабло можеш не турбуватися. І не треба тобі думати про Марію. Намагайся повірити сам у те, що ти їй казав. Так буде краще. А хто скаже, що це неправда? Не ти. Ти цього не скажеш, як не скажеш, що не було того, що було. Не втрачай своєї віри. Не ставай циніком. Часу залишилось надто мало, і це ж ти щойно змусив її піти. Кожен робить що може. Ти нічого вже не зможеш зробити для себе, але, можливо, ти зможеш що-небудь зробити для інших. Що ж. Ми все своє життя пережили за чотири дні. Ні, не за чотири. Я прийшов сюди надвечір, а сьогодні ще й до полудня не дійде. Отже, три ночі й три неповних дні. Будь уже точний, сказав він собі.

Мабуть, краще сповзти нижче, подумав він. Краще примоститися там, де з тебе ще може бути користь, а сидіти під деревом, ніби волоцюга на спочинку, — це ні до чого. Врешті, тобі ще пощастило. Бувають речі ще гірші. А до цього кожен має прийти рано чи пізно. Адже ти не боїшся, коли вже знаєш, що мусиш зробити це. Ні, сказав він собі, і це була правда. Щастя все-таки, що нерв урвався. Він помацав ногу, і вона наче не була частиною його тіла.

Він знову подивився вниз, на схил, і подумав: не хочеться покидати все це, тільки й того. Дуже не хочеться покидати, і хочеться думати, що якусь користь я тут усе-таки дав. Намагався, у всякому разі, в міру тих здібностей, що мав. Ти хочеш сказати — маєш. Гаразд, нехай так — маєш.

Майже цілий рік я бився за те, у що вірив. Якщо ми переможемо тут, ми переможемо скрізь. Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати. І тобі пощастило, сказав він собі, в тебе було дуже гарне життя. Таке ж гарне, як і в дідуся, хоч і коротше. У тебе було життя краще, ніж у всіх, бо в ньому були ось ці останні дні. Годі тобі нарікати. Шкода тільки, що вже не доведеться передати кому-небудь усе, чого я навчився. Нема що казати, моє навчання йшло швидко під кінець. Добре б ще побалакати з Карковим. Там, у Мадріді. Он за тими горами й ще перетнути долину. Там, далеко від сірих скель і сосон, від вересу й дроку, по той бік жовтого плоскогір'я стоїть Мадрід, білий і гарний. І краса його така сама справжня, як оті бабусі Пілар, що ходять до різниці пити свіжу кров. Не буває якоїсь однієї справжньої речі. Всі речі — справжні. Адже літаки однаково гарні, наші вони чи ні. Під три чорти таку красу, подумав він.

Ану, не розкисай, сказав він собі. Перевернись краще, поки ще є час. Так, іще ось що. Пам'ятаєш ворожіння Пілар на руці? Що ж, ти віриш у цю бридню? Ні, сказав він. Незважаючи на все, що сталося? Так, усе одно не вірю. Але вона сьогодні була просто зворушлива — вранці, до того, як ми виступили. Вона боялася, мабуть, що я повірив. Але я не вірю. А вона вірить. Щось вони все-таки знають. Чи духом чують щось. Як мисливські собаки. Надчуттєве сприймання — так це, здається, називається. Туди й розтуди це називається, сказав він. Вона зумисне не попрощалася, бо знала: як почати прощатися, Марія не піде. Ох, ця Пілар. Ну, Джордане, перевертайся. Але йому не хотілося й поворухнутись.

Раптом він згадав, що в його задній кишені є фляжка, і подумав: ковтну переможця велетнів, потім спробую перебратися на інше місце. Та коли він помацав кишеню, фляжки там не було. Тоді він відчув себе зовсім самотнім, бо знав, що навіть цього не буде. Здається, я розраховував на це, подумав він.

Може, Пабло взяв її? Дурниця! Ти, мабуть, загубив її на мосту. Ну, Джордане, давай, сказав він собі. Раз, два, три.

Він відсунувся від дерева і ліг, потім узявся обіруч за свою ліву ногу й сильно відтяг її вниз. Потім, лежачи й відтягуючи далі ногу, щоб гострий кінець кістки не виліз і не продер шкіри зсередини, він почав повільно обертатися на сідницях, поки не повернувся обличчям до схилу. Тоді уперся підошвою право! ноги в ступню лівої і важко, обливаючись потом, перевалився на живіт, потім, звівшись на ліктях, допомагаючи правою ногою, відтяг ліву якомога назад. Він намацав стегно: все було гаразд. Кістка не прорвала шкіри, і зламаний край увійшов у м'яз.

Напевно, нерв справді урвався, коли цей клятий кінь придушив ногу, подумав він. Болю справді нема ніякого. Тільки коли рухаєшся. Мабуть, тоді кістка зачіпає ще щось. Ось бач, сказав він. Бач, як тобі щастить. Навіть і без переможця велетнів обійшлося.

Він потягся за своїм автоматом, вийняв магазин, намацав запасні в кишені, відтяг затвор і заглянув у дуло, потім вставив магазин і повернувся обличчям до шосе. Мабуть, ще півгодини, подумав він. Але не треба хвилюватися.

Він дивився на схил, і дивився на сосни, і намагався не думати ні про що.