Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Клич Марію і говори з нею, — сказав Пабло. — Часу в нас зовсім мало. Мені дуже шкода, що це сталося з тобою, Ingles.

— Нічого не вдієш, — мовив Роберт Джордан. — Тож не говорімо про це. Але ти поміркуй добре. У тебе є голова на в'язах. Подумай.

— Я вже подумав, — сказав Пабло. — Ну, розмовляй, Ingles, тільки швидше. Часу в нас нема.

Пабло відійшов до найближчого дерева й став дивитися вниз, у міжгір'я, і на дорогу по той бік міжгір'я. Потім він перевів очі на сірого коня, що лежав на схилі, й на його обличчі з'явився дараз щирого жалю, а Пілар і Марія вернулися до Роберта Джордана, що сидів, прихилившись до стовбура сосни.

— Розріж холошу, будь ласка, — сказав він Пілар.

Марія мовчки стала коло нього навколішки. Сонце падало на її стрижене волосся, а обличчя кривилось, як у дитини, що ось-ось заплаче. Але вона не плакала.

Пілар дістала ножа й розрізала його ліву холошу від кишені до самого низу. Роберт Джордан руками розвів краї й нахилився подивитись. Трохи нижче кульшового суглоба багряніла конусовидна пухлина, подібна до маленького гостроверхого намету, і, доторкнувшись до неї пальцями, Роберт Джордан відчув кінець кістки, що надимала знизу шкіру. Нога лежала на землі, неприродно вигнута. Він звів очі й подивився на Пілар. В неї був такий самий вираз обличчя, як у Марії.

— Anda, — сказав він їй. — Іди.

Вона пішла, похиливши голову, нічого не сказавши й не озираючись, і Роберт Джордан побачив, що її плечі тремтять.

— Guapa, — сказав він Марії і взяв обидві її руки в свої.— Вислухай мене. Ми в Мадрід не поїдемо…

Тоді вона заплакала.

— Не треба, guapa, — сказав він. — Вислухай мене. Ми тепер у Мадрід не поїдемо, але, куди б ти не поїхала, я скрізь буду з тобою. Зрозуміла?

Вона нічого не сказала, тільки притиснулася головою до його щоки й обняла міцніше.

— Слухай мене гарненько, зайчику, — сказав він. Він знав, що треба квапитися, і весь обливався потом, але він повинен був сказати це і змусити її зрозуміти. — Зараз ти підеш звідси, зайчику. Але і я піду з тобою. Поки одне з нас живе — ми живі обоє. Ти мене розумієш?

— Ні, я хочу з тобою.

— Ні, зайчику. Те, що мені треба зробити, я зроблю сам. З тобою я не можу зробити це як слід. А якщо ти підеш, піду і я. Хіба ти не відчуваєш, що це так? Де одне з нас, там обоє.

— Я хочу з тобою.

— Ні, зайчику. Слухай. У цьому люди не можуть бути разом. У цьому кожен має бути сам. Але якщо ти підеш, я піду теж. Тільки так я можу піти. Я знаю, ти підеш і не будеш перечити. Адже ти розумна і ти добра. Ти підеш за нас обох, і за себе, і за мене.

— Але мені б легше було залишитися з тобою, — сказала вона. — Мені так краще.

Я знаю. Тому і прошу тебе — іди. Зроби це для мене, бо Це єдине, що ти можеш для мене зробити.