Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Гаразд, — сказав Роберт Джордан.

Вони рушили між деревами схилом униз, до краю дороги. Роберт Джордан їхав зразу за Марією. Їхати поруч неї він не міг: заважали дерева. Він раз тільки тихенько стиснув сірому боки шенкелями, а потім лише стримував його на крутому схилі між соснами, шенкелями кажучи йому те, що сказали б остроги, якби він їхав рівниною.

— Слухай, — сказав він до Марії.— Коли треба буде перетинати дорогу, ти їдь друга. Першому їхати цілком безпечно, хоч здається, що це найстрашніше. Другому ще краще. Вони завжди вичікують, що буде далі…

— А ти…

— Я проскочу потім, коли вони перестануть чекати. Це дуже просто. Найнебезпечніше їхати всім разом.

Попереду він бачив круглу кострубату Паблову голову, втягнену в плечі, і дуло його автомата над плечем. Він бачив Пілар, простоволосу, її широкі плечі, зігнуті коліна, високо підняті над клумаками, які вона стискала п'ятами. Одного разу вона озирнулася до нього й похитала головою.

— Коли переїздитимеш дорогу, випередь Пілар, — сказав Роберт Джордан Марії.

Потім дерева попереду порідшали, і він побачив унизу темний асфальт дороги, за ним зелень протилежного схилу. Ми тепер над дренажною трубою, подумав він, і під тим місцем, звідки дорога положисто спускається до самого мосту. Це ярдів за вісімсот від мосту. Отже, ми залишаємося в радіусі дії кулемета, якщо танкетка підійшла до самого мосту.

— Маріє,— сказав він. — Ти випередь Пілар раніше, ніж ми під'їдемо до дороги, а потім їдь схилом просто вгору.

Вона оглянулася до нього й нічого не сказала. Він тільки зиркнув на неї, щоб упевнитися, що вона зрозуміла.

— Comprendes? — запитав він. Вона кивнула головою. — То їдь уперед, — сказав він. Вона похитала головою. — Їдь уперед!

— Ні,— відповіла вона й, оглянувшись, похитала головою, — я поїду в свою чергу.

І якраз тоді Пабло підострожив гнідого жеребця, і той чвалом проскочив останній, усипаний сосновою глицею укіс і перелетів через дорогу, викрешуючи копитами іскри. Решта помчала за ним, і Роберт Джордан бачив, як вони один за одним перетинали дорогу і в'їжджали на зелений схил, і чув, як біля мосту зататакав кулемет. Потім він почув новий звук — «сюушш-грах-бом!» Це «бом» покотилося навколишніми горами, і він побачив! як на зеленому схилі знявся невеличкий фонтан землі, а над ним заклубочилася хмарка сірого диму. «Сюушш-грах-бом!» — знову зашипіло, як ракета, і потім вибухнуло, і знову груддя і дим, цього разу ближче до вершини схилу.

Циган, що їхав попереду нього, зупинився у затінку останніх сосон край дороги. Він зиркнув на той бік, потім оглянувсь на Роберта Джордана.

— Скачи, Рафаелю, — сказав Роберт Джордан. — Уперед!

Циган держав у руках повід в'ючака, що йшов за ним, крутячи головою.

— Кинь в'ючака й скачи! — сказав Роберт Джордан.

Він побачив, як циганова рука відвелась назад, вище, вище, і повід напнувся, як струна, а потім опав, і циган, вдаривши п’ятами в боки свого коня, вже летів через дорогу, і, коли Роберт Джордан коліном відіпхнув від себе в'ючака, що сполохано стрибнув на нього, циган уже був на тому боці й галопом мчав схилом угору, і було чути глухе стукотіння копит.

«Сюушш-гр-р-бах!» Снаряд пролетів зовсім низько, і Роберт Джордан побачив, як циган метнувся вбік, як зацькований кабан, а поперед нього знову виріс маленький чорно-сірий гейзер. Потім він побачив, що циган знову мчить угору довгим зеленим схилом, тепер уже повільніше й рівніше, а снаряди лягають то позад нього, то попереду; потім він зник за пагорбом, там, де мали чекати інші. Ні, цього бісового в'ючака я не можу взяти з собою, подумав Роберт Джордан. А було б непогано прикритися ним. Було б непогано, якби він біг між мною і тією сорокасемиміліметрівкою, з якої вони гатять від мосту. Хай йому чорт, спробую його потягти.

Він під'їхав до в'ючака, підібрав звислий кінець повода й, ведучи коня за собою, проїхав ще ярдів п'ятдесят понад дорогою. Під'їхавши до узлісся, він оглянувся на дорогу, на ваговоз, що темнів на ній, на міст. На мості метушилися люди, а далі на дорозі був мовби затор. Роберт Джордан роздивився довкола, і, побачивши зрештою те, що йому було треба, підвівся в стременах, і вломив із сосни суху гілку. Тоді підвів в'ючака на край укосу над дорогою, кинув повід і замашисто вдарив коня гілкою по крупу. «Вперед, сучий сину!» — сказав він, і, коли кінь перебіг дорогу й почав підійматися схилом угору, кинув гілляку йому вслід. Вона поцілила, і кінь з клусу перейшов у чвал.