Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Vamonos, — сказала Пілар. — Тобі що-небудь треба, Inglis?

— Ні,— сказав він і провадив далі до Марії: — Прощатися не треба, guapa, адже ж ми не розлучаємося. Нехай вам щастить у Гредосі. Ну, йди. Будь розумна, йди. Ні,— провадив він далі все так само спокійно й розважливо, поки Пілар вела дівчину до коней. — Не озирайся. Стромляй йогу в стремено. Так, так. Стромляй ногу. Допоможи їй, — сказав він Пілар. — Підсади її в сідло. Ось так.

Він відвернувся, весь спітнілий, і глянув униз, на дорогу, потім знову на дівчину, що вже сиділа на коні, і Пілар була поряд із нею, а Пабло позаду.

— Ну, їдь, — сказав він. — Їдь.

Вона хотіла оглянутися.

— Не оглядайся, — сказав Роберт Джордан. — Їдь.

Пабло шмагонув коня паском по крупу, і на мить здалося, ніби Марія ось-ось вискочить із сідла, але Пілар і Пабло їхали дуже близько обабіч, і Пілар тримала її, і вже всі троє коней ішли вгору.

— Роберто! — закричала Марія й оглянулася. — Дозволь мені залишитись! Дозволь мені залишитись!

— Я з тобою! — закричав Роберт Джордан. — Я там, з тобою, Ми разом. Їдь!

Потім вони зникли з очей за сторчаком, і він лежав, увесь спітнілий, і ні на що не дивився.

Агустін стояв перед ним.

— Хочеш, я тебе застрелю, Ingtes? — запитав він, схилившись зовсім низько. — Хочеш? Я можу.

— No hace falta, — сказав Роберт Джордан. — Їдь. Мені тут дуже добре.

— Me cago en la leche que me han dado! [145] — сказав Агустін. Він плакав і тому бачив Роберта Джордана, як у тумані.— Salud, Ingles!

— Salud, друже, — сказав Роберт Джордан. Він тепер дивився вниз, на дорогу. — Не покидай стригунця, добре?

— Будь певен, — сказав Агустін. — У тебе все є, що тобі треба?

— Цю maquina я залишаю собі, патронів до неї вже мало, — сказав Роберт Джордан. — Ти таких не роздобудеш. Для великої й для тієї, що в Пабло, можна дістати.

— Я прочистив дуло, — сказав Агустін. — Коли ти впав, туди набилося землі.

— Де в'ючак?

— Циган упіймав його.