Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ну, принаймні в одного язик знайшовся, — сказав Пабло й кивнув Агустінові.— Привіт. Я вже подумав був, що вам усім через це мову відібрало.

— Через що? — спитав Агустін.

— Через те, що я прийшов.

— Гадаєш, це так багато важить для нас?

Здається, Агустін під'юджує себе, подумав Роберт Джордан, і, можливо, зробить це сам. Ненависті йому не позичати. А я не відчуваю до Пабло ненависті, подумав він. Зовсім не відчуваю. Він огидний, але ненависті до нього в мене немає. Хоча ця історія з виколотими очима додає новий штрих до його портрета. А втім, це їхня справа — їхня війна. Але в найближчі два дні він може сплутати нам усі карти. Поки що я триматимусь осторонь, думав він. Сьогодні я вже раз пошився в дурні через нього, і я готовий ліквідувати його. Але я не маю наміру починати знову цю безглузду гру. І ніяких стрілецьких змагань, ані будь-яких інших вибриків тут, коло динаміту, теж не буде. Пабло, звичайно, подумав про це. А ти подумав? — спитав він самого себе. Ні ти не подумав, ні Агустін. Ну й нарікай тепер сам на себе.

— Агустіне, — сказав він.

— Що? — Агустін відвернувся від Пабло й похмуро глянув на Роберта Джордана.

— Мені треба побалакати з тобою, — сказав Роберт Джордан.

— Потім.

— Ні, зараз, — мовив Роберт Джордан. — Por favor [68].

Він відійшов до виходу, і Пабло провів його очима. Агустін, високий, з запалими щоками, підвівся й попрямував до нього. Він ішов неохоче, і вигляд мав зневажливий.

—Ти забув про те, що в рюкзаках? — стиха, так, щоб інші не почули, сказав Роберт Джордан.

— А, матері його… — мовив Агустін. — Отак звикаєш і забуваєш.

— Я сам забув.

— Хай йому біс! — сказав Агустін. — Ну й дурні ж ми!

Широко ступаючи, він повернувся назад і сів за стіл.

— Випий вина, друже Пабло, — сказав він. — Ну, як там коні?

— Дуже добре, — мовив Пабло, — і хуртовина скоро вщухне.

— Гадаєш, зовсім уляжеться?

— Еге ж, — сказав Пабло. — Зараз уже не так сипле, і крупи пішли. Вітер ще віятиме, але сніг припиниться. Бо вітер перемінився.