Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ні. Але й не дуже легко.

— Ти мені подобаєшся, Ingles, — сказала Пілар. — Потім усміхнулася, нахилилася вперед і, усміхаючись, похитала головою. — От якби я могла відібрати в тебе зайчика, а в зайчика — тебе!

— Ти не могла б.

— Знаю, — сказала Пілар і знову всміхнулась. — Та я б і не схотіла. Але замолоду могла б.

— Вірю.

— Віриш?

— Так, — сказав Роберт Джордан. — Але це безглузді балачки.

— І на тебе це не схоже, — сказала Марія.

— Я сьогодні взагалі сама на себе не схожа, — сказала Пілар. — Зовсім не схожа. Через отой твій міст голова в мене тріщить, Ingles.

— Що ж, можна назвати його Міст-болиголова, — сказав Роберт Джордан. — Але він у мене полетить у провалля, мов поламана пташина клітка.

— Оце добре, — сказала Пілар. — Ану ще!

— Я розламаю його надвоє, мов банан, з якого здерто шкурку.

— А я б оце з'їла банан, — сказала Пілар. — Ну, ще, Ingles, кажи ще.

— Нема потреби, — відповів Роберт Джордан. — Ходімо до табору.

— Твій міст від тебе не втече, — сказала Пілар. — Я ж казала, що залишу вас удвох.

— Ні, в мене ще багато справ.

— Це теж справа, і багато часу вона не забере.

— Годі, Пілар, — сказала Марія. — Нащо ця брутальність.

— Бо я сама брутальна, — сказала Пілар. — Але й дуже делікатна. Soy muy delicada. Я вас залишу вдвох. А про ревнощі — то все пусті балачки. Я розсердилася на Хоакіна, бо по його очах побачила, яка я бридка. Я не ревную, я тільки заздрю, що тобі дев'ятнадцять років. Але така заздрість довго не триває. Тобі не завжди буде дев'ятнадцять. Ну, а тепер я піду собі.

Вона підвелася і, взявшись рукою в бік, глянула на Роберта Джордана, що також уже стояв. Марія сиділа під деревом, посиливши голову.