Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ні, треба. Якщо я буду твоєю жінкою, то мушу подобатися тобі в усьому.

— Ти мені й так подобаєшся. Мені не треба, щоб ти мені ще дужче подобалася. Вже нічого не змінилося б, якби ти мені подобалася ще більше.

— От побачиш, — сказала вона радісно. — Зараз моє волосся просто вабить тебе, бо воно не таке, як в усіх. Але воно щодень відростає. Скоро воно стане довге, і я вже не буду така і, може, ти мене покохаєш дуже-дуже.

— У тебе гарне тіло, — сказав він. — Найкраще в світі.

— Просто молоде й худе.

— Ні. В гарному тілі є якась таємнича сила. Не знаю чому, але відчувається вона не в усіх, в однієї вона є, а в другої немає. От у тебе є.

— Для тебе, — сказала вона.

— Ні.

— Так. Для тебе, тільки для тебе і завжди буде для тебе. Але цього ще замало, я хочу дати тобі більше. Я навчуся добре дбати про тебе. Тільки скажи мені правду: земля ніколи раніше не пливка?

— Ніколи, — сказав він щиро.

— Тепер я щаслива, — сказала вона. — Тепер я справді щаслива.

— Ти думаєш зараз про щось інше? — спитала вона його.

— Так. Про свою роботу.

— Шкода, що ми не маємо коней, — сказала Марія. — Я така щаслива, що хотіла б мчати на доброму коні, швидко як вітер, і щоб ти мчав поряд, і ми гнали б учвал, усе швидше й швидше, а щастя мого все одно не могли б наздогнати.

— Ми могли б наздогнати твоє щастя літаком, — сказав він неуважно.

— І летіти високо-високо в небі, як ті маленькі винищувачі, що так виблискували на сонці,— сказала вона. — Й робити петлі й віражі. Que bueno![47]  — засміялась вона. — Моє щастя навіть не помітило б цього.

— Твоє щастя витривале, — сказав він, слухаючи одним вухом.

Бо в ту хвилину він був уже далеко. Він ішов поряд з нею, але його думки були зайняті мостом, і все вимальовувалося в уяві так чітко й виразно, як у видошукачі фотоапарата, коли його добре сфокусовано. Він бачив обидва пости й Ансельмо з циганом, що стежать за шосе. Він бачив безлюдну дорогу і бачив, як рухаються нею війська. Він бачив місце, де встановить ручні кулемети, щоб мати найкраще поле обстрілу, і думав, хто стрілятиме з них: він під кінець, але хто напочатку? Він закладав динамітні заряди, зв'язував і закріплював їх, вставляв капсулі, підводив дроти, приєднував кінці й нарешті повернувся до того місця, де поставив стару скриньку з підривною машинкою, а потім почав думати про всі ті речі, що могли статися, про все, що могло йому перешкодити.

Облиш, сказав він собі. Після того, що в тебе було з цією дівчиною, голова в тебе ясна, а ти вже тривожишся. Думати про те, що треба зробити, це одне, а тривожитися — то вже зовсім інше. Не тривожся. Тривожитися тобі не можна. Ти знаєш, що тобі, може, доведеться зробити, і знаєш, що може статися. Авжеж, це може статися.

Ти йшов на це, знаючи, за що борешся. Ти борешся якраз проти того, що сам робиш і що треба робити, щоб мати якийсь шанс на перемогу. Тепер ти мусиш використати цих людей, яких любиш, так само, як використовують задля справи солдатів, до яких не мають ніяких почуттів. Видно, Пабло все-таки розумніший за всіх. Він одразу збагнув, як це небезпечно. Пілар — та цілком за це, від самого початку, але і вона починає усвідомлювати, чим це загрожує, і ця свідомість уже дається взнаки. Ель Сордо зразу ж усе зрозумів, і хоч він зробить усе, що треба, подобається йому це не більше, ніж тобі, Роберте Джордан.