Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Ми простували далі. У тумані вуличні ліхтарі були жовті.

— Ти не стомився? — запитала Кетрін.

— А ти?

— Я ні. Так приємно гуляти пішки.

— Тільки не будемо надто довго.

— Ні.

Ми повернули в провулок, де не було ліхтарів. Я спинився й поцілував Кетрін. Цілуючи її, я відчув її руку на своєму плечі. Вона обгорнулась моїм плащем, і тепер він укривав нас обох. Ми стояли в провулку, прихилившись до високої стіни.

— Ходім кудись, — мовив я.

— Ходім, — озвалася Кетрін.

Ми пішли далі тим провулком, і він вивів нас на ширшу вулицю, що тяглася понад каналом. На другому боці була цегляна стіна і будинки. Попереду я побачив трамвай, що їхав через міст.

— Біля мосту можна взяти візника, — сказав я.

Ми стали на мосту в тумані, чекаючи екіпажа. Проїхало кілька трамваїв, у них було повно людей, що поверталися з роботи. Нарешті показався екіпаж, але він був зайнятий. Туман поступово перетворювався на мжичку.

— Ходім пішки або сядьмо в трамвай, — сказала Кетрін.

— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Вони тут часто їздять.

— Онде їде, — сказала вона.

Візник зупинив коня і спустив металеву стрілку на лічильнику. Верх екіпажа був піднятий, і з нього капало візникові на плечі. Його лакований циліндр виблискував від вологи. Ми сіли позаду, де було зовсім темно за піднятим верхом.

— Куди ти сказав йому їхати?

— До вокзалу. Там напроти є готель, і ми зможемо в нього піти.

— Отак як є? Без поклажі?

— Еге ж, — сказав я.