Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Ну, бувайте, — сказав я. — Не вскочте в якусь халепу, Етторе.

— Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба.

— Бувайте, — сказав я. — Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана.

— Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе.

— На все добре.

— На все добре. Коли вам назад на фронт?

— Скоро вже.

— Ну, десь іще стрінемось.

— До побачення.

— До побачення. Бережіть себе.

Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла.

— У нас теж є герої, любий, — казала вона. — Та здебільшого вони куди скромніші.

— А я нічого проти нього не маю.

— І я не мала б, якби він не був такий пихатий. Мене від нього просто нудить, нудить, нудить.

— Мене теж нудить.

— Дуже мило, що ти так кажеш, любий. Але не треба кривити душею. Ти можеш уявити собі, який він на фронті, і знаєш, чого він там вартий, але мені на таких типів шкода й глянути.

— Я знаю.

— Дуже-дуже мило, що знаєш, і я таки спробую ставитись до нього прихильніше, хоч насправді він страшенно осоружний, страшенно.

— Сьогодні він казав, що скоро буде капітаном.

— Рада за нього, — сказала Кетрін. — Ото, мабуть, тішиться.