Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Восени співатиму в «Ла Скала».

— Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями, — обізвавсь Етторе. — Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені?

— Це підла брехня.

— Кидали, кидали, — сказав Етторе. — Я там був. І сам кинув шість стільців.

— Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско!

— Він не вміє співати по-італійському, — провадив Етторе. — Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці.

— У П'яченці найгірший театр на всю Північну Італію, — сказав другий тенор.— У тому жалюгідному сараї просто неможливо співати, даю вам слово. — Цей тенор звався Едгар Сандерс, а виступав як Едуардо Джованні.

— Шкода, що я не був там і не бачив, як вас закидёли стільцями, — не вгавав Етторе. — Ви ж обидва не вмієте співати по-італійському.

— Він просто бевзь, — сказав Едгар Сандерс. — Тільки те й знає, що кидатись стільцями.

— Усі тільки те й знають, коли ви двоє співаєте, — сказав Етторе. — А поїдете в Америку, то будете там вихвалятися своїми тріумфами в «Ла Скала». Та вам у «Ла Скала» й однієї ноти не дадуть проспівати.

— Я таки буду співати в «Ла Скала», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму в «Тосці».

— Підем послухаємо, Маку? — мовив Етторе до віце-консула. — Треба ж буде комусь їх боронити.

— Може, на той час прибуде на підмогу американська армія, — сказав віце-консул. — Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе?

— Гаразд, — відказав Сандерс.

— Я чув, вам мають дати срібну медаль, — звернувся до мене Етторе. — Що вам записали в поданні?

— Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю.

— Напевне дадуть. Ото закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко.

— А скільки ви їх маєте, Етторе? — запитав віце-консул.

— Усі, які є,— сказав Сіммонс. — Задля цього ж і війну почали.

— Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі,— сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання.