Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.

— Може, треба щось зробити, лейтенанте? Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох.

— Коли хочете, ходім зі мною, — сказав я. — Там побачимо.

Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожректори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.

Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев'язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене.

Майор підвівся від телефону.

— Зараз почнеться, — сказав він. — Таки о тій годині, що призначено перше.

Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл.

— «Савойя», — сказав майор.

— А як з харчем, майоре? — запитав я.

Він не почув мене. Я запитав знову.

— Ще не привезли.

У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух — і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламкіь цегли та грудок землі,

— А чи нема тут у вас чогось попоїсти?

— Є трохи макаронів, — відказав майор.

— Дайте що можете.

Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому за кутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.

— А сиру нема?

Майор невдоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.

— Дякую, — мовив я.