Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.

— Здрастуйте, — мовила вона. — Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.

— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?

— Їй трохи нездужається.

— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився.

— Гаразд, скажу.

— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?

— А чого ж ні.

— Красно дякую, — сказав я. — На добраніч.

Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.

РОЗДІЛ VIII

Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. І хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали.

Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі.

— Вона на чергуванні.

— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину?

Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін.

— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно.

— Мені треба їхати.