Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Не треба так, прошу тебе, любий. Ми поїдемо, куди ти захочеш. Ти тільки вибери таке місце, щоб нам негайно туди виїхати.

— На тому кінці озера вже Швейцарія, ми можемо податися туди.

— Оце буде чудово.

Надворі знову хмарилось, і озеро потемніло.

— Шкода, що нам увесь час доводиться жити, мов якимсь злочинцям, — сказав я.

— Любий, не кажи такого. Не так уже давно ти живеш, мов злочинець. Та й взагалі ніякі ми з тобою не злочинці. І житимем собі прекрасно.

— Я сам почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії.

— Любий, я дуже прошу тебе, будь розважливішим. Ніяке то не дезертирство. То ж усього-на-всього італійська армія.

Я засміявся.

— Ти в мене просто чудо. А тепер ляжмо знову. В ліжку мені одразу легшає на душі.

Трохи згодом Кетрін спитала:

— Ти вже не почуваєш, себе злочинцем, любий?

— Ні,— відказав я. — Коли я з тобою — ні.

— Дурненький ти мій хлопчина, — сказала вона. — Але я тебе догляну. А правда ж, добре, любий, що в мене не буває ранком нападів нудоти?

— Чудово.

— Ти ще не оцінив, яка в тебе золота дружина. Та мені однаково. Ось я завезу тебе кудись, де ніхто тебе не заарештує, і ми житимем там собі на втіху.

— То їдьмо туди зараз же.

— Поїдемо, любий. Я поїду куди і коли ти захочеш.

— А доти не будемо ні про що думати.

— Гаразд.