Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Підійшла дівчина, що подавала на стіл, і я попросив її принести мені тарілку. Кетрін невідривно дивилась на мене, і очі її світилися щастям.

— З якої це речі ви розгулюєте в цивільному? — запитала Фергюсон.

— Я доскочив до кабінету міністрів.

— Ви доскочили до якоїсь біди.

— Веселіше дивіться на світ, Фергі. Хоч трохи веселіше.

— Дивитися на вас мені зовсім не весело. Я знаю, в яку халепу ви затягли цю дівчину. Ви для мене аж ніяк не веселе видовище.

Кетрін усміхнулася до мене й торкнула ногою мою ногу під столом.

— Ніхто мене нікуди не затягав, Фергі. Я сама собі голова.

— Терпіти його не можу, — сказала Фергюсон. — Авжеж, нічого він не зробив, тільки занапастив вас своїми безсовісними італійськими фіглями. Американці ще гірші за італійців.

— От шотландці — то люди страшенно моральні,— сказала Кетрін.

— Я не про те. Я про його італійську безсовісність.

— Хіба я безсовісний, Фергі?

— Ще б пак. Та що там безсовісний. Ви справжній змій. Змій в італійській формі, у плащі з відлогою.

— На мені ж немає вже італійської форми.

— Це тільки ще один доказ того, який ви безсовісний. Ціле літо ви крутили роман, наділили дівчину дитиною, а тепер, мабуть, хочете вшитися.

Я всміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до мене.

— Ми обоє вшиємось, — сказала вона.

— Ви що одне, те й друге, — сказала Фергюсон. — Мені соромно за вас, Кетрін Барклі. Ви не маєте ні сорому, ні честі і така сама безсовісна, як і він.

— Не треба, Фергі,— сказала Кетрін і поплескала її по руці.— Не розпинайте мене. Ви ж знаєте, що ми любим одне одного.

— Заберіть свою руку, — сказала Фергюсон. Обличчя її пашіло. — Якби ви мали хоч якийсь сором, тоді інша річ. Але ви вже хтозна на якому місяці, і гадаєте, що все воно жарти, і аж сяєте з утіхи, бо повернувся ваш спокусник. Ви не маєте ні крихти сорому. — І вона заплакала.