Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Навряд чи щось вийде, лейтенанте. Тут не можна тягти по прямій.

— Треба спробувати, — сказав я. — Інакше її не зрушиш.

Машини Піані й Бонелло могли посуватися тільки прямо вперед вузькою дорогою. Ми зв'язали обидві машини тросом і потягли. Та колеса, ставши навскоси, тільки ще дужче загрузали в колії.

— Нічого не буде! — гукнув я. — Облиште.

Піані й Бонелло вилізли з машин і повернулися назад. Виліз і Аймо. Дівчата сиділи на придорожній кам'яній огорожі ярдів за сорок від нас.

— То що ви скажете, лейтенанте? — запитав Бонелло.

— Треба підкопати ще й знову спробувати з галуззям, — відказав я.

Я подивився на дорогу. Винен був я. Це я завів їх сюди. Сонце майже вийшло з-за хмар і освітлювало тіло сержанта, що лежало під живоплотом.

— Підмостимо під колеса його френч і плащ, — сказав я.

Бонелло пішов по френч і плащ. Я ламав гілля, а Аймо та Піані копали спереду й між коліс. Я надпоров плащ, роздер його надвоє і поклав у грязюку під колеса, а тоді настромляв зверху галуззя, щоб шини не буксували. Ми наготувалися штовхати, і Аймо заліз у кабіну й запустив мотор. Колеса крутилися на місці, а ми штовхали й штовхали. Та все намарне.

— К такій матері цю машину, — сказав я. — Є у вас там щось таке, що треба забрати з собою, Барто?

Аймо заліз у кабіну до Бонелло; в руках у нього був сир, дві пляшки вина та його плащ. Бонелло, сидячи за кермом, обшукував кишені сержантового френча.

— Та викиньте ви той френч, — сказав я. — А як же сестрички Барто?

— Можна посадовити їх у кузов, — сказав Піані.— Думаю, ми не далеко заїдемо.

Я відчинив задні дверцята машини.

— Ану, — сказав я, — залазьте.

Обидві залізли в кузов і сіли в кутку. Здавалося, вони й не чули пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав на узбіччі в брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я сів у кабіну до Піані, і ми рушили. Ми хотіли спробувати проїхати навпростець полем. Коли путівець урвався, я виліз і пішов уперед. Якби нам пощастило переїхати поле, по той бік ми напевне вибралися б на дорогу. Та переїхати нам не пощастило. Земля була надто м'яка й розгрузла. Коли машини остаточно й безповоротно засіли в грязюці по самі осі, ми покинули їх серед поля й рушили на Удіне пішки.

Коли ми вийшли на дорогу, що вела назад до шосе, я показав на неї дівчатам.

— Ідіть туди, — мовив я. — Там люди. — Вони дивились на мене. Я дістав гамана й дав кожній по десять лір. — Ідіть туди, — показав я. — Там друзі! Родичі!

Вони нічого не зрозуміли, але міцно позатискали гроші в руці й рушили дорогою. Ідучи, вони раз по раз оглядались, неначе боялися, що я заберу гроші назад. Я дивився, як вони простують дорогою, щільно позапинавшись хустками, й боязко озираються на нас. Усі троє водіїв реготали.