Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Якщо та дорога нікуди нас не приведе, ми зможемо повернутись назад на шосе, — сказав я.

— А як бути з цими? — спитав Бонелло. Його два сержанти сиділи поруч нього в кабіні. Вони були неголені, проте й тієї вранішньої години мали цілком військовий вигляд.

— Стануть у пригоді, як доведеться штовхати, — відповів я. Тоді перейшов до Аймо і сказав йому, що ми спробуємо проїхати полями.

— А мої незаймані сестрички? — спитав Аймо. Обидві дівчини спали.

— Користі з них мало, — сказав я. — Було б вам узяти когось, хто міг би підштовхнути машину.

— То, може, хай пересядуть у кузов, — сказав Аймо. — Там ще є місце.

— Гаразд, коли вони вам так уже потрібні,— відказав я. — І візьміть когось із широкими плечима, щоб допомагав штовхати.

— Берсальєрів, — усміхнувсь Аймо. — В них плечі найширші. Їх добирають до міри. Як ви себе почуваєте, лейтенанте?

— Чудово. А ви як?

— Теж чудово. Тільки дуже голодний.

— Щось же там буде при тій дорозі, то спинимось і під'їмо.

— Як нога, лейтенанте?

— Чудово, — сказав я.

Стоячи на приступці й дивлячись уперед, я побачив, як Піані звернув з шосе й поїхав путівцем, і машина його замигтіла між голим віттям живоплоту. За ним повернув Бонелло, а потім і Аймо, і ми поїхали за першими двома машинами тією вузькою дорогою, поміж шпалерами кущів. Вона привела нас до селянської садиби. Піані й Бонелло вже поставили свої машини на подвір'ї. Будинок був низький і довгий, з дверима, повитими виноградом. На подвір'ї була криниця, і Піані саме брав воду, щоб залити в радіатор. Ми надто довго їхали на малій швидкості, і вода геть википіла. Садиба була покинута. Я оглянувся назад на дорогу. Будинок стояв на узвишші, і звідти добре було видно все довкола. Я побачив путівець, яким ми приїхали, живопліт, поля і ряд дерев понад шосе, де відступало військо. Обидва сержанти никали в будинку. Дівчата прокинулись і роздивлялися двір, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком, трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов з будинку із стінним годинником у руках.

— Занесіть назад, — сказав я.

Він зиркнув на мене, зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.

— А де ваш товариш? — спитав я.

— Пішов до вбиральні.— Він заліз на сидіння машини. Боявся, щоб ми не покинули його тут.

— Як щодо сніданку, лейтенанте? — спитав Бонелло. — Можна б трохи під'їсти. Багато часу це не забере.

— Як по-вашому, дорога по той бік садиби кудись нас виведе?