Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав.

РОЗДІЛ XXX

Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст.

— Дуже гарний міст, — сказав Аймо.

То був звичайний собі довгий залізний міст над річищем, що здебільшого стояло пересохле.

— Треба швидше перейти, поки його не висадили, — сказав я.

— Нема кому висаджувати, — сказав Аймо. — Всі ушилися.

— А може, він замінований, — сказав Бонелло. — Ідіть ви перший, лейтенанте.

— Послухайте цього анархіста, — сказав Аймо. — Ви пошліть його самого вперед.

— Я сам піду, — сказав я. — Навряд чи він так замінований, щоб вибухнути під вагою людини.

— Бачиш, — мовив Піані до Бонелло. — Оце голова. А твоя голова де, анархісте?

— Якби я мав голову на в'язах, мене б тут не було, — відказав Бонелло.

— Добре відрубав, га, лейтенанте? — сказав Аймо.

— Добре, — погодивсь я.

Ми вже підійшли до мосту. Небо знову вкрилося хмарами, і накрапав дощ. Міст був довгий і дуже міцний з вигляду. Ми вибрались на залізничний насип.

— Підем по одному, — сказав я і перший ступив на міст. Я пильно оглядав рейки та шпали, шукаючи очима дротяних перетинок чи інших ознак мінування, але ніде нічого не бачив. Унизу, в проміжках між шпалами, струмувала бистра каламутна вода. Попереду, за мокрими полями, мріли крізь дощ обриси Удіне. По той бік мосту я обернувся назад. Трохи далі проти води був ще один міст. Дивлячись туди, я раптом побачив, як тим мостом проїхала заляпана болотом відкрита жовта машина. Парапет був високий, і тільки-но машина в'їхала на міст, як її майже не стало видно. Але я бачив голови водія, чоловіка, що сидів поруч нього, і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Машина переїхала міст і зникла з очей за деревами та покинутими на дорозі ваговозами й підводами. Я махнув рукою до Аймо, що був уже на середині мосту, та до інших, щоб вони поквапились. Тоді спустився вниз і причаївся під насипом. Аймо спустився слідом за мною.

— Машину бачили? — спитав я.

— Ні. Ми стежили за вами.

— Тим мостом проїхала німецька штабна машина.

— Штабна машина?