Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Першому матадорові бик проштрикнув рогом праву руку, і публіка затюкала його. Другий матадор послизнувся, і бик роздер йому живіт, і він ухопився однією рукою за ріг, а другою затиснув рану, і бик торохнув його об бар'єр, і він зірвався з рога й лежав на піску, а тоді підвівся, мов п'яний, і почав відбиватися від людей, які потягли його з арени, і кричав, щоб йому дали шпагу, але врешті знепритомнів. Тоді вийшов той хлопчина, і йому випало вбити п'ятьох биків, бо матадорів має бути не більш, як троє, і коли дійшло до останнього бика, він так стомився, що не міг встромити шпагу. Просто не мав сили піднести руку. Він пробував п'ять разів, і публіка мовчала, бо бик був добрячий, і могло повернути і так і так, але зрештою він завдав удару. А тоді сів на пісок і виблював, його прикрили плащем, а глядачі лементували й шпурляли на арену все, що було напохваті.

МІСТЕР І МІСІС ЕЛЛІОТИ

Містер і місіс Елліоти щосили старалися надбати дитину. Старалися так часто, як тільки могла витримати місіс Елліот. Старалися в Бостоні, коли одружились, старалися й на пароплаві, пливучи через океан. На пароплаві вони старалися не дуже часто, бо місіс Елліот сильно нездужала. А коли вже вона нездужала, то нездужала так, як нездужають усі південки. Тобто жінки з південної частини Сполучених Штатів. Як усіх південок, місіс Елліот дуже скоро змагала морська хвороба, бо пливти доводилось і вночі, а вранці надто рано вставати. Багато пасажирів на пароплаві вважали її за Елліотову матір. А ті, хто знав, що вони подружжя, гадали, що вона чекає дитини. Та насправді їй просто було сорок років. І коли вона вирушила подорожувати, її літа враз далися взнаки.

Вона здавалася куди молодшою, чи, власне, не виглядала на певний вік, коли Елліот одружився з нею по кількох тижнях залицяння, віддавна знавши її як власницю чайної крамниці, аж поки одного вечора раптом поцілував її.

На той час, як вони одружилися, Гюберт Елліот готував і дисертацію у відділі права у Гарварді. Поза тим він був поет і мав близько десяти тисяч доларів річного прибутку. Він писав довжелезні поезії, причому надзвичайно швидко. Йому було двадцять п'ять років, і до одруження з місіс Елліот він ні разу не ліг у ліжка з жінкою. Він хотів зберегти себе незайманим, щоб принести майбутній дружині таку саму цноту душі й тіла, якої сподівався і від неї. Подумки він називав це чистим життям. До того як поцілувати місіс Елліот, він закохувався в багатьох дівчат і рано чи пізно казав кожній, що веде цнотливе життя. Після того майже всі дівчата втрачали до нього інтерес. Його прикро вражало, навіть жахало те, що дівчата можуть заручуватись і одружуватися з чоловіками, майже напевне знаючи, якій брудній розпусті вони віддавалися раніше. Якось він навіть спробував застерегти знайому дівчину від одруження з одним чоловіком, маючи трохи, не докази того, яким він був розпусником за студентських літ, і це спричинилося до дуже прикрої сутички.

Місіс Елліот звали Корнелія. Вона привчила його називати її Калютіною — так колись її називали вдома на Півдні. Коли після одруження він привіз Корнелію до своєї рідної домівки, його мати заплакала, проте, дізнавшись, що вони мають намір жити за кордоном, одразу повеселішала.

Коли він розповів Корнелії, як беріг для неї свою цноту, вона сказала: «Мій любий, милий хлопчик», — і обняла його міцніше, ніж звичайно, Корнелія також була незаймана. «Поцілуй мене так ще раз», — попросила вона.

Г'юберт пояснив їй, що про цей спосіб цілуватися він дізнався з розповіді одного товариша. Його дуже потішило, що перша спроба мала успіх, і вони розвивали цей спосіб далі як тільки могли. Іноді, коли вони цілувались аж надто довго, Корнелія просила його ще раз сказати їй, що він справді зберігав себе тільки для неї. Це одкровення щоразу запалювало її знов.

Спершу Г'юберт і гадки не мав одружуватися з Корнелією. Йому й на думку таке не спадало. Вони були собі добрі приятелі, а потім одного дня танцювали під грамофон у задній кімнатці за її крамницею, тим часом як за прилавком порядкувала її подруга, і вона зазирнула йому у вічі, і він поцілував її. Він так і не міг пригадати, коли вони вирішили одружитись. Але вони одружилися.

Першу шлюбну ніч вони перебули в одному з бостонських готелів. Обоє були розчаровані, але зрештою Корнелія заснула. Г'юберт не міг заснути й кілька разів виходив і прогулювався готельним коридором у своєму новому купальному халаті, що його придбав для весільної подорожі. Походжаючи сюди-туди, він бачив усе те взуття, жіноче й чоловіче, виставлене на ніч за двері номерів. Від цього серце його забилося дужче, і він квапливо повернувся до свого номера, але Корнелія спала. Він не схотів будити її, і незабаром усе стало гаразд, і він мирно заснув.

Другого дня вони поїхали в гості до його матері, а ще через день відпливли до Європи. Тепер вони мали змогу спробувати надбати дитину, але Корнелія не могла дозволити собі цього дуже часто, хоч обоє бажали дитини над усе в світі. Вони зійшли з пароплава у Шербурі й поїхали до Парижа. У Парижі вони теж старалися надбати дитину. Потім надумали поїхати в Діжон, де були літні лекції і куди вирушило чимало людей, що пливли разом з ними через океан. Та виявилося, що в Діжоні нема чого робити. Щоправда, Г'юберт писав багато поезій, і Корнелія друкувала їх на машинці. То все були дуже довгі поезії. Він дуже прискіпувався до помилок і примушував її передруковувати цілі сторінки, коли знаходив хоч одну помилку. Вона часто плакала, і перед тим, як виїхати з Діжона, вони кілька разів старалися надбати дитину.

Вони поїхали назад до Парижа, так само, як і більшість їхніх супутників з пароплава. Усім їм набридло в Діжоні, та й, зрештою, вони пробули там досить, аби казати, що, діставши освіту в Гарварді, Колумбії чи Уобаші, прослухали курс лекцій і в Діжонському університеті, у департаменті Кот-д'Ор. Багато хто з них волів би поїхати краще до Лангедока, Монпельє чи Перпіньяна, якщо тільки там є університети. Та всі ці місця були надто далеко. А до Діжона всього чотири з половиною години їзди від Парижа, і в поїзді є вагон-ресторан.

Отож усі вони кілька днів підряд збиралися в кафе «Дю Дом», уникаючи «Ротонди» на другому боці вулиці, бо там завжди повно іноземців, а тоді Елліоти, за оголошенням у «Нью-Йорк геральді», найняли chateau [7]в Турені. На той час у Елліота з'явилося чимало друзів, що захоплювались його поезіями, а місіс Елліот домоглася від нього згоди викликати з Бостона свою подругу, яка лишилася замість неї у чайній крамниці. Коли та подруга приїхала, місіс Елліот одразу повеселішала, й вони частенько залюбки плакали вдвох. Подруга була на кілька років старша за Корнелію і називала її «дитинкою». Вона також була з Півдня, з дуже давньої південної родини.

Вони троє та ще кілька Елліотових друзів, що звали його Г'юбі, переїхали до того chateau в Турені. Виявилося, що Ту-рень — це дуже пласка й спекотна рівнина, багато чим схожа на Канзас. На той час Елліот написав уже стільки поезій, що майже вистачало на книжку. Він збирався видати її в Бостоні і вже надіслав туди чек і підписав угоду з видавцем.

Минув якийсь час, і його друзі почали від'їжджати назад до Парижа. Турень виявилася зовсім не тим, чим здалася спершу. Невдовзі й останні з них поїхали разом з одним молодим, багатим і неодруженим поетом до морського курорту поблизу Трувіля. Усім їм було там дуже добре.

Елліот залишився у своєму chateau в Турені, бо найняв його на ціле літо. Вони з місіс Елліот щосили старалися надбати дитину у великій задушній спальні на великому твердому ліжку. Місіс Елліот навчалася машинопису за сліпим методом, але виявилося, що із збільшенням швидкості друкування зростає і кількість помилок. Тепер майже всі рукописи передруковувала її подруга. Вона робила цю роботу ретельно й сумлінно і начебто мала від неї втіху.

Елліот приохотився до білого вина й перебрався жити в окрему кімнату. Ночами він писав свої довжелезні поезії і вранці мав зморений вигляд. Місіс Елліот та її подруга тепер спали разом на великому середньовічному ліжку. Вони частенько залюбки плакали вдвох. Надвечір усі троє сідали обідати в саду під платаном; повівав гарячий надвечірній вітер. Елліот пив вино, місіс Елліот розмовляла з подругою, і всім їм було дуже добре.

X

Білого коня шмагали по ногах, аж поки він зіп'явся на коліна. Пікадор поправив стремена, підібрав поводи і й скочив у сідло. Нутрощі коня звисали сизим клубком, і коли він під ударами monos[8], що лупцювали його ззаду кийками по і ногах, пустився чвалом, той клубок загойдався взад і вперед. Кінь гарячково пробіг попід бар'єром, тоді став наче вкопаний, і один із monos, ухопившись за вудила, потяг його вперед. Пікадор стиснув остроги, нахилився вперед і замахнувся на бика списом. З-поміж передніх ніг коня цебеніла кров. Його тіпало й хитало. А бик стояв і не знав, нападати йому чи ні.

КІШКА НА ДОЩІ