Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Мати подивилась на нього через стіл. Очі її блищали. Вона заплакала.

— Я нікого не люблю, — сказав Кребз.

То було ні до чого. Він не міг пояснити їй, не міг розтлумачити такг щоб вона зрозуміла. Він зробив дурницю, що таке сказав. Тільки образив її.

Кребз підійшов до матері й узяв її за плече. Вона плакала, схиливши голову на руки.

— Я мав на. думці інше, — мовив він. — Просто розсердився на щось. Я зовсім не хотів сказати, що не люблю тебе.

Мати плакала. Кребз обняв її рукою за плечі.

— Ти не віриш мені, мамо?

Мати похитала головою.

— Ну прошу тебе, мамо. Дуже прошу, повір мені.

— Гаразд, — мовила вона, давлячись слізьми. — Я вірю тобі, Гарольде.

Кребз поцілував її в голову. Вона прихилилася до нього обличчям.

— Я твоя мати, — сказала вона. — Я носила тебе біля свого серця, коли ти був крихітним немовлям.

Кребз відчув якусь огиду, і в нього аж замлоїло всередині.

— Знаю, мамусю, — мовив він. — І постараюся бути тобі добрим сином.

— Зроби таку ласку, Гарольде, стань на коліна й помолися разом зі мною, — попросила мати.

Вони стали на коліна біля обіднього стола, і Кребзова мати почала молитися.

— А тепер ти, Гарольде, — сказала мати.

— Не можу, — відказав Кребз.

— Спробуй, Гарольде.

— Не можу.