Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Ну хочеш, я помолюся замість тебе?

— Гаразд.

Мати проказала молитву й за нього, а тоді обоє підвелись, і Кребз, поцілувавши матір, вийшов з дому. Хоч як він старався, а вберегти своє життя від ускладнень не міг. А втім, усе це анітрохи не зворушило його. Йому стало жаль матері, і він мусив сказати їй неправду. Він поїде до Канзас-Сіті й там знайде якусь роботу, і тоді вона буде задоволена. Можливо, перед від'їздом доведеться витримати ще одну сцену. А до батька в контору він не піде. Вже хоч цього уникне. Йому так хотілося, щоб усе в його житті йшло гладенько. Власне, так воно й мало бути. Ну, а тепер цьому край, так чи інакше. Треба буде піти на шкільне подвір'я подивитись, як Гелен гратиме в бейсбол.

VIII

О другій годині ночі двоє угорців залізли і до тютюнової крамнички на розі П'ятнадцятої вулиці й Великої авеню. Древітс і Бойл приїхали туди фордом з поліційної дільниці П'ятнадцятої вулиці. Угорці саме виводили свій фургончик заднім ходом із завулка. Бойл підстрелив одного за кермом, а другого в кузові. Коли Древітс побачив, що обидва мертві, він злякався.

— Хай тобі чорт, Джіммі,— сказав він. — Даремно ти їх так. Може зчинитись неабияка буча.

— Вони ж злодії, хіба ні? — відказав Бойл. — До того ж чужинці, хіба ні? Який же біс зчинятиме через них бучу?

— Ну, може, цього разу й минеться, — сказав Древітс. — Але звідки ти знав, що вони чужинці, коли шмаляв у них?

— Чужинці,— сказав Бойл. — Я їхнє поріддя за милю чую.

РЕВОЛЮЦІОНЕР

У 1919 році він їздив залізницями Італії, маючи при собі прямокутний клаптик клейонки, виданий партійним комітетом, на якому чорнильним олівцем було написано, що цей товариш зазнав багато лиха від білих в Будапешті і всіх товаришів просять усіляко сприяти йому. Той клаптик клейонки правив йому за квиток. Він був дуже сором'язливий, ще зовсім молодий, і залізничники передавали його від обслуги до обслуги. Грошей він не мав, і годували його за прилавками у станційних буфетах.

Йому дуже сподобалась Італія. Чудова країна, казав він.

І люди всі такі добрі. Він побував у багатьох містах, багато ходив пішки, оглядав у музеях картини. Придбав собі репродукції з полотен Джотто, Мазаччо й П'єро делла Франческа і возив їх з собою, загорнуті в номер «Аванті». Мантенья йому не сподобався.

У Болоньї він прийшов до комітету, і я взяв його з собою в подорож до Романьї, де мені треба було побачитися з одним чоловіком. Наша спільна подорож вийшла приємна. Стояв початок вересня, і скрізь відкривалися гарні краєвиди. Він був і мадяр, дуже милий хлопець і дуже сором'язливий. Хортисти жорстоко катували його. Він дещо мені розповів. Незважаючи на те, що сталося в Угорщині, він непохитно вірив у світову революцію.

— А як розгортається рух в Італії? — спитав він.

— Кепсько, — відказав я.

— Все налагодиться, — сказав він. — У вас є всі умови. Це єдина країна, щодо якої можна не сумніватись. Звідси усе й почнеться.

Я йому не заперечив.

У Болоньї він попрощався з нами. Він від'їжджав поїздом до Мілана й далі до Аости, а звідти збирався вирушити через перевал до Швейцарії. Я завів мову про картини Мантеньї у Мілані. Ні, сказав він дуже несміливо, Мантенья йому не подобається. Я записав йому, куди звернутись у Мілані, щоб його нагодували, й дав адреси ще кількох товаришів. Він щиро дякував, але думкою вже був далеко, ген на перевалі. Йому хотілося перейти через той перевал, поки стояла гарна погода. Він любив гори восени. Остання звістка про нього була та, що швейцарці замкнули його до в'язниці десь поблизу Сіона.

IX